— Уже чули, Віллі, вигадайте щось нове!
Коли Адольф Шеєр підійшов до столу Хейніша, всі присутні уважно слухали просторікування абверівського «історика» у званні обер-лейтенанта. Хейніш, аби не порушити, мабуть, цікаву розповідь, лише коротким жестом запросив гауптмана сісти. Здалеку Оберлендер виглядав молодо, вблизу мав далеко за сорок. Про це свідчило все — поріділе, зализане назад волосся, зморшкуваті мішки під очима, дві різкі подовжені лінії, мов глибоко вирізані лезом ножа, навколо рота. Очевидно, Шеєр потрапив на кінець його просторікувань, бо Оберлендер, що проказував високим, неприємним голосом, посилався на свої ж, мабуть, попередньо висловлені думки. На Шеєра лише коротко глипнув безвиразними очима і більше не зважав на нього. Манеру розмовляти мав вироблено академічну. І гауптманові було дико чути наукоподібне обгрунтування масових фашистських злодіянь, які одягалися в академічну, мантію м'яких формулювань і топили в науковій термінології прямі заклики до вбивства, терору, пограбування й насильства.
— На доказ щойно сказаного, — карбував, мов з університетської кафедри, політичний керівник зрадників-«горців» з карального батальйону «Бергман», — пошлюся на видану цього року в Лейпцігу збірку досліджень провідних спеціалістів з питань Сходу, що вийшла під назвою «Германський остфоршунг. Наслідки і завдання з часу першої світової війни». Уся книга просякнута ідеологією та історіографією цивілізаторського руху німецької нації «дранг нах Остен». — І він старанно почав розповідати про зміст цієї книги.
Оберштурмбанфюрер Хейніш глибокодумно і переконано похитав головою: так, так…
— У статті «Господарське значення російського простору для Європи», — вів далі Оберлендер.
— Для Європи? — дозволив собі іронію оберст Арнольд.
— Для Європи! — холодно відрубав «пан професор». — У розумінні всеєвропейської Великонімеччини!.. Так от, у цій статті йде мова про те, що росіянин живе лише як маса, що йому чужі сучасні швидкорухливі бойові засоби. Хіба не це ми наочно бачимо на Кавказі? Де їхні танки?
Де їхні літаки? Де звичайні вантажні машини? Росіянин просто неспроможний утекти від німецького танка, тому й стоїть на смерть, до тотального винищення, що для нас відіграє певну позитивну роль як військовий засіб обезлюднення східних територій…
— Браво, гер професор! — знову озвався оберст Арнольд, і всі зрозуміли: вибачається перед надто впливовим обер-лейтенантом за попередню іронію як цілком недоречну.
Теодор Оберлендер узяв порожній келишок, задумано покрутив поміж пальцями і на завершення додав:
— Ми завойовуємо не просто лебенсраум, не просто гросраум. Нам замало як життєвого, так і великого простору. Ми завойовуємо світовий простір. Під егіду німецької цивілізації підпаде вся земна куля. Це багато, надзвичайно багато. Один німець-пан володітиме тридцятьма тисячами рабів. Такий статистичний розподіл світових людських ресурсів. Тому я певен, що рано чи пізно, але керівники нації повернуться до гнучкої колоніальної ідеї — маріонеткових регіональних управлінь. Адже маріонетка завжди залишається тільки лялькою в руках закулісного митця. А водночас однозначне лицедійство маріонетки дозволяє політичному митцеві плести на світовій арені потрібний йому сюжет.
— Дозвольте вашу чарку, гер професор, — ставропольський оберст досі спокутував свою провину. «Гер професор» дозволив, і цим інцидент, мабуть, вичерпався, бо всі присутні полегшено загомоніли.
— Любий Адольфе, — нахилився до Шеєра трохи сп'янілий, але, як і завжди, опанований Хейніш, — я покликав тебе, щоб перехилити з тобою чарочку неперевершеного грецького коньяку «Метакса»…
«Корпус Фельмі — з Греції», — автоматично відзначив подумки гауптман.
— … оскільки ти спромігся другим сьогодні поздоровити мене.
— Другим? А хто ж той проноза, що випередив мене?
— Майєр.
— А, Віллі! Тоді зрозуміло. Адже він одержує пошту. Але погодьтеся, пане оберштурмбанфюрер, я не користувався поштою, що сама пливе до рук. Отже…
— Отже, ти все-таки тяжієш до першості! — розсміявся Хейніш. — Що ж, це гарна, чоловіча риса… За що вип'ємо?
— За перемогу! — суворо сказав Шеєр.
«Невже, — помислив, — це і є обіцяний сюрприз? Щось не схоже…»
— Що ж, Адольфе, фрейлейн Бергер, мабуть, за тобою вже засумувала. Не хочу бути розлучником молодят…
«Ні, це не «сюрприз», так, миттєвий каприз, бажання похизуватися перед друзями «власним», «своїм», «хатнім» науковцем. На зло зарозумілому «круглому оберу»…»
— Щиро вдячний вам, пане Хейніш, за вашу справді батьківську увагу…