— Не розумію, — твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.
— Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, — генерал простягнув їй через стіл службову постанову.
Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. «Постанова на арешт», — вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: «… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…»
— Знову держава озує й одягне? — почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. — Хіба я чужа? — мовила схлипуючи. — Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!
— І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…
— Я не зрадниця! — голос її залунав істерично.
— А Нерлінг? — спокійно запитав Роговцев.
— Який ще Нерлінг?
— Лейтенант Нерлінг…
— Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..
— Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?
— А навіщо?
— Цілком слушно… Хто він?
— Капітана я знала, — поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. — Він — Петров Валентин Сергійович — з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться — не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…
— Припустимо, — зазначив Роговцев. — Тоді скажіть, яку роль у поверненні «певності» і «самоповаги» відігравав шпигунський радіопередавач?
Вороніна схопилася за скроні.
— Шпигунський?.. Звідки мені знати, що він шпигунський?.. Просто радіо музику награє, затишок… З репродукторів тільки й чути, що зведення від Радінформбюро… А вони жахають!
— То ви воюєте разом з усіма, то жахаєтесь у затишку з капітаном… Цікава логіка…
— Товаришу генерал, я бачу, ви мою біографію вивчили. Ну, хіба ж я могла заплямувати світлу пам'ять мого названого батька, відомого хірурга…
— Не смійте ховатися за ім'я цієї чесної людини! — суворо зупинив її базікання генерал Роговцев. — Ви не гідні носити його ім'я! Адже саме ви винні в його смерті!
— Це жорстоко!.. Катувати отак жінку…
— Можливо, вам ще й потрібно нагадати, як це відбулося? — Генерал присунув до себе теку з службовими паперами. — Можете дещо прочитати. Сподіваюся, що це допоможе вам нарешті стати на шлях відвертості і щиросердного зізнання.
Вороніна мовчала, дивлячись у підлогу. Ані порухом не виявила бажання щось читати.
— Маю на увазі ваші стосунки з колишнім офіцером білої армії Ліханом Дауровим, — провадив далі Роговцев, сам перебираючи архівний вміст теки. — Як і вам, так і нам, як бачите, відомо, що ви ще задовго до війни поділяли його антирадянські погляди… Ваш зоологічний альянс…
— А що, ви б хотіли, аби я на вашу владу молилася? — раптом люто загорлала Вороніна. — Поклони била? Ручки цілувала? — Очі її зблиснули сухо і непримиренно: — Ви вбили мого рідного батька та матір!.. І зі мною зробили б те саме, якби я була тоді з батьками!
— Води? Прошу! Мінеральна…
Вороніна враз урвала. Знесилено прихилилася до спинки стільця. Спалах невгамовної люті заступила байдужа депресія, ота душевна нехіть до самої себе, коли людині вже нічого не потрібно, коли вона не пошкодує ні за чим і не пожаліє нікого, навіть себе і власного життя.
Генерал Роговцев розумів, що в такі хвилини даремні погрози і зайве співчуття. Коли людина втрачає емоції, слід звертатися до її завжди живого, завжди активного до останньої миті розуму. Мовив підкреслено сухо:
— Ви помиляєтеся, Надіє Олександрівно. Свого часу Дауров хитро обплутав вас брехнею, залякав міфічною карою з боку Радянської влади. Якби ви одразу прийшли до нас… Подумайте самі, ну за що вас, тоді радянську студентку, було карати Радянській владі?
— Батьки, — втомлено зронила Вороніна.
— Так, батьки… Але погодьтеся: ви ніколи не цікавилися їхньою справжньою долею. Навпаки, залякані Дауровим, полохливо ховали своє походження, про яке знали…
А між тим смерть ваших батьків вам нічим не загрожувала. Зовсім нічим.
— Знаю, як вміє карати влада…
— Припустимо й таке… Але ж ваші батьки загинули від злочинницької руки ворогів Радянської влади, а ви, так би мовити, приятелювали з безпосереднім убивцею вашого батька і матері, різуном ваших рідних Ліханом Дауровим…