Вона сховала обличчя в долоні. Плечі її здригалися від нестримних ридань.
— Далі! — жорстко мовив генерал, щоб не дати їй зовсім розклеїтися — час підганяв.
— Далі… А далі Нерлінг примусив мене збирати відомості про розташування військових частин, вивідувати їх у поранених, які завжди довірливі з лікарями, знайомитися з льотчиками, що базуються на нашому аеродромі… Нерлінг особливо наполягав на тому, щоб я по можливості дізнавалася про закид радянських розвідгруп у німецький тил…
— І ви сумлінно виконували його накази!
— Не дуже…
— Чому ж? Увечері ми з вами зустрічалися на аеродромі, а одразу по вашому поверненні додому Нерлінг передав шифровку: «Нуль-нуль годин. З аеродрому мого перебування знявся літак з розвідгрупою. Двоє, у формі німецьких офіцерів. Перший високий, чорноокий. Другий середній на зріст, блондин, обличчя веснянкувате, обер-лейтенант. Закид у районі Ставрополя…» Другого ви роздивилися детальніше. Чому?
— Бо перший весь час перебував за спиною…
— Ясно.
У двері постукали. Увійшов майор Тамбуліді.
— Товаришу генерал, дозвольте звернутися?
— Що трапилось?
— Термінове повідомлення служби радіоперехоплення.
— Одну хвилину.
Роговцев викликав конвоїра.
— От що, Надіє Олександрівно, зараз вас проведуть до слідчого товариша Шестакова. Раджу бути з ним абсолютно відвертою. До кінця відвертою, до самісінького денця. Це полегшить вашу долю. А поки що — до побачення.
Коли за арештованою зачинилися двері, генерал запитально поглянув на майора.
— Знову вийшов на зв'язок «дядя Ваня», — коротко доповів Анзор.
— А, «дідусь Маклай»! Щось цікаве?
— Серед оперативних відомостей двічі вклинцьовано слово «Ельбрус» — сигнал небезпеки для «Історика».
— Значить, знову щось сталося, — стривожився Роговцев. — Що саме?
— У тексті пояснень нема.
— Запитайте, що сталося… А як посуваються справи з Нерлінгом?
— Дивовижно — без жодних клопотів. Сипле всіх підряд.
— Що ж тут дивного? Для нього розвідка — лише гра. І то — не акторська, а рулетка. Аби гроші…
— Щойно назвав ще одну конспіративну квартиру в районі аеродрому. Знову жінка, і знову вербовка через Даурова. Ідемо брати.
— Гарненько обмізкуйте операцію. Не виключено, що там принишк другий Нерлінг… Ох, ця огидна спадщина покійного пана бургомістра! Досі дається взнаки…
Розділ шістнадцятий
ВТЕЧА НА «ЦВИНТАРІ»
Мабуть, згадуючи зиму сорок першого року і поразку від Червоної Армії під Москвою, поразку від армії, кілька разів оголошеної дощенту знищеною, яка пішла в бій просто з військового параду на Красній площі, фюрер, що особисто обійняв обов'язки головнокомандувача групи армій «А», у наказі штабові першої танкової армії фон Клейста змушений був обережно зазначити: «… на всьому Східному фронті в російське революційне свято 7 листопада слід чекати значних наступальних операцій; фюрер висловлює надію, що війська захищатимуть кожен клапоть землі до останнього вояка». Так уже було під Москвою, коли німецькі вояки роздивлялися в бінокль околиці радянської столиці і не могли пройти вперед ані на крок. Так сталося й під столицею Північної Осетії — теж з біноклями і безсилим тупцюванням на місці. А німцям, що там вели наступ, став відомий короткий і страшний наказ парторга однієї з рот каспійських моряків-курсантів, які героїчно захищали непохитний Майрамадаг, Рафаеля Хуцішвілі[61]: «Ворог набагато сильніший за нас, і ніхто з комуністів не має права загинути, аніж перед тим не знищить десятьох фашистів». Бий ворога і веди рахунок! До хлопців-моряків прийшли на підмогу місцеві горяни і лягли поруч в обпалені вогнем окопи. А серед них — навіть такі, як столітній Тасалтан Базров та вісімдесятирічний Миколай Батнєв… От і довелося «підкорювачеві Кавказу», що ховався від білого світу у бетонованому підземеллі свого вовчого лігвища «Вервольф», забути слово «наступ» і згадати «захист до останнього вояка…» Лякала його 25-та річниця Великого Жовтня! А воно — революційне свято Країни Рад, уже друге за цю нещадну війну, — невблаганно наближалося. А «дранг нах Остен» знову зупинився…
Приблизно такі думки снували в голові гауптмана Адольфа Шеєра — «Буде на нашій вулиці свято!» — коли він разом з Гансом Лютке виїхав у гори, у цілком певне місце, яке вказав йому «дід Маклай».