— О, оповідка про успіхи служби безпеки прикрасить сторінки будь-якої книги!
— Пусте, Адольфе, воно справді було б так, якби можна було про все оповідати. Однак — у межах можливого… Ти пригадуєш вбивство місцевого бургомістра, свідомого борця проти більшовицького режиму пана Даурова?
— Ще б пак! Адже це загадкове вбивство сталося якраз у день мого приїзду.
— Абсолютно точно. Так от: ніякої загадки більше не існує.
— Що ви кажете?
— Атож! Вбивцю схоплено. Фрейлейн Бергер…
— Неймовірно! Невже фрейлейн…
— Ти не так мене зрозумів. Не фрейлейн Бергер, вона нам лише допоможе побалакати зі злочинцем… Віллі, приведіть арештованого!
За хвилину двоє дужих есесівців — на катівську працю добирали одноманітно м'язистих бовдурів — у супроводі Майєра не ввели, а приволокли повислого на їхніх руках заюшеного кров'ю в'язня. Голова його похилилася на груди, ноги волочилися по підлозі.
— Стояти! — гаркнув Хейніш.
Есесівці так-сяк випростали арештанта. Голова його досі була похилена і, коли його штовхали, безсило гойдалася з боку на бік, розсипаючи якогось невизначеного сірого кольору чуприну.
— Підніми голову, ти, більшовицька сволото! — гримнув Хейніш.
— Підніми голову, — переклала фрейлейн Бергер.
В'язень ніяк не реагував. Тоді Хейніш вхопив його правицею за чуприну і рвучко смикнув догори.
— Впізнаєш, Адольфе? — запитав переможно.
— Боже мій, — вигукнув той, — пан Михальський, заступник…
— …І вбивця пана бургомістра, — завершив Хейніш. — Киньте його назад у підвал! — наказав есесівцям. — Ну, то як, пане кореспондент? Цікаво?
— Нічого не збагну, — знизав плечима Шеєр. — Невже для того, щоб посісти цю нікчемну посаду бургомістра…
— «Що ж, мотив теж не з останніх, — повагом мовив Хейніш. — І його можна було б прийняти за цілком вірогідну версію, якби не підкинутий вирок.
— Вирок?
— Так, ось він, єдиний дороговказ для слідства, залишений на місці злочину. Бачиш, папір звідкілясь видерто недбало, поспіхом, край згори має виразно ламану лінію. Лишилося тільки з'ясувати, звідки видерто папірець.
— І виявилося?..
— З блокнота самого Михальського!
— А якщо видер хтось інший?
— Відбитки пальців виказують злочинця з головою. Листок видерто з середини блокнота, звідти, куди ще ніхто не торкався, тільки сам Михальський… А взагалі було придумано здорово: напад горян, постріл у вікно, вирок зі списком «приречених», в якому фігурує і прізвище вбивці… Отже, ти бачив, Адольфе, справжнього більшовика і дуже небезпечного, залишеного для конспіративної роботи. Уявляєш, яка підступність? Азія…
— Чудовий матеріал, — зазначив Шеєр, — справжнісінький детектив. Ви дозволите мені познайомитися зі справою?
— Хто сказав «а»… Від «альфи» до «омеги», Адольфе! Як на цвинтарі…
Як і завжди, Хейніш перший зареготав з власного, грубуватого дотепу.
— Однак поки що справа посувається не дуже добре, точніше, не так швидко, як нам хотілося б, — цей Михальський вперто мовчить. Вияв типового більшовицького фанатизму.
— Я вірю в успіх, пане оберштурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Шеєр. — Кажу це вам як затятий і переконаний егоїст. Ваш успіх — це успіх моєї книги!
— А ти підлабузник, Адольфе! Однак приємний, бо не криєш свого здорового ставлення до справи. Я тебе познайомлю, поки що йде слідство у справі Михальського, з убивством, до кінця з'ясованим. — Підняв палець і додав багатозначно: — У ньому використано навіть таємного агента СД! Кличку вона мала Есмеральда…
— Мала?..
— Так, її страчено… Чудовий сюжет? Наш слідчий Кеслер стріляв їй у потилицю. Ну, ти цю-жанрову картинку сам розпишеш…
— Але кого вбили?
— Ах, так! Ти ж не знаєш… Вбили заступника коменданта, обер-лейтенанта Фрідріха-Вільгельма Мюллера. До речі, знайдено його щоденник ще тих часів, коли він був лише лейтенантом і слугував у каральному загоні. Якщо. знадобиться для книги, вважай щоденник покійного Мюллера своєю власністю.
— Ну й спадок…
— Вірьовка повішеного рятує від зашморга. То береш щоденник Мюллера?
— Треба спочатку глянути — я не покупець кота у мішку, — всміхнувся Шеєр, беручи досить товстий зошит з ладною обкладинкою із гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувався каліграфічний напис «Щоденник лейтенанта Ф. Мюллера. ГФП [55]. 1942 рік». — Нумо погортаємо. — Він розгорнув щоденник навмання й почав голосно читати: — «9 березня. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. І як геройськи вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров?»
— Фанатики! — зневажливо зазначив Хейніш. — Просто тупі фанатики, байдужі навіть до смерті! Тваринна відсутність уяви.
«Мюллер… Який же це Мюллер? — нуртував Шеєра один давній спогад, що й досі непокоїв його своєю невідомістю. — Чи не той, що йшов по моїх п'ятах у Новоазовську?»
Він тоді чекав групу розвідників з Великої землі, які взимку 1941 року мали перейти невеличкими групами по скрижанілому Азовському морю на територію Новоазовського району. Він їх чекав, але не прийшов жоден. Потім поширилася чутка, нібито румунська берегова охорона затримала якихось молодих людей і передала їх німцеві Мюллеру — співробітникові таємної польової поліції. Так ось чому вони не прийшли… Ну що ж! Катюзі дісталося по заслузі…
— «Деякі з них, — читав далі Шеєр, — особливо дівчата, незважаючи на катування, не зронили й сльозинки, не рюмсали і під час розстрілу. Це ж доблесть! Вони роздяглися догола, як їм було наказано (одяг слід продати цілим!), лягли на живіт і одержали по кулі в потилицю. Один парубійко вимагав навіть кулю в серце…» Беру! — сказав Шеєр. — Судячи лише з цього уривка, щоденник Мюллера — документ вражаючої сили! Пересічна людина не спромоглася б описувати отаке спокійно.
— Як бачиш, Мюллерові теж дошкуляли нічні кошмари, — квасно мовив Хейніш. — Тому, мабуть, і пив, наливаючись, як не в себе. Та хто, про це знав? Ось і допився, що його спостигла куля радянського розвідника.
— Що, знову Михальський? — зробив круглі очі Шеєр.
— Та ні, гауптман Лотар Краузе, він же радянський розвідник Олексій Марков… Але, Адольфе, ти про все дізнаєшся зі справи! Та й час мій вичерпався… Сподіваюсь, Адольфе, ти не забув про сьогоденну скромну вечірку і про сюрприз, який на тебе чекає?
Коли гауптман Шеєр повернувся від Хейніша додому, надворі вже стемніло. Однак тут, на Північному Кавказі, темрява не була ознакою часу: сонце ховалося за гори, і майже одразу спалахували зірки. Сутінки тривали недовго — рівно стільки, скільки світилися перламутром льодовики. Отож, не позираючи на годинник, Шеєр неквапно почав наводити зовнішній марафет, готуючись до вечірки на честь пана оберштурмбанфюрера Хейніша. Виходячи з усього, збереться прецікава компанійка, паноптикум есесівсько-абверівської еліти…
Та ось він помітив зсунутий з місця у комоді несесер з причандаллям для гоління і порушену кольорову гаму у випрасуваних і акуратно складених стовпчиком носовичках. Він уклав їх у семиколірній послідовності веселки, щоб легше було запам'ятати, і от маєш — жовтий і зелений кольори помінялися місцями. Це було явно «неприродне» явище, про що міг би засвідчити перший-ліпший фізик і навіть школяр, якщо «він не вчиться на двійки. Проте «надприродна» ситуація була не з жартівливих.
— Гансе! — гукнув Шеєр. — Ти у кімнаті прибирав?
— Коли ж це, пане гауптман? — відповів цілком слушним запитанням Лютке.
«Обшук… Нишпорили у мою відсутність… Хто? Абвер чи СД? Про який сюрприз торохтів Хейніш? Ще один пістолет — до кишені…»
Виголившись до порожевіння і розтерши обличчя одеколоном, щоб шкіра цупко взялася стягнутими й чіткими формами, Шеєр, помолоділий і свіжий, вийшов до машини. Лютке завбачливо вже встиг прогріти мотор.
55
ГФП— таємна польова поліція, провадила розвідувально-підривну діяльність проти Радянської Армії та партизанів.