Весь час, оповідаючи, Анзор непомітно порпався у сумці. Раптом у палаті запахло чимось смачним, вельми спокусливим і для Калини геть забутим. Він звів очі на Анзора і побачив того з двома разками шашликів на здоровезних, мов шпаги, шампурах.
— Ах, ах! — у захваті промовляв Анзор. — Який аромат! Казка!.. Бачиш — закуску приніс… Чого дивишся? Кушай, дорогий, на здоров'ячко. Спецзамовлення виключно для тебе! Є тут у мене один такий знайомий, Ахмед, живого баранця на голому камені дістане!..
— Ой Анзоре, ти невиправний.
— А ти не хвилюйся — моїм боржником будеш! Коли приїду до тебе, варениками з вишнями розрахуєшся.
— Ну, Анзоре!
— Сам знаю. Все Анзор та Анзор… Жах! Генерал тобі привіт передає, обнімає, цілує і навіть веселі анекдоти розповідає… І все заочно, все через мене. Анзор сюди, Анзор туди… І взагалі, як тебе тут лікують? Погано лікують! А все чому? Бо радіо мовчить! Чому вимкнули? Радіо сьогодні для кожного пораненого бійця — найкращі цілющі ліки!
Він увімкнув репродуктор, і в палаті залунав спокійний, трохи глухуватий, зі специфічним грузинським акцентом голос, що рівно і неквапно карбував, як завжди, точні, дохідливі і виважені слова:
— Я думаю, ніяка інша країна і ніяка інша армія не могли б витримати подібну навалу озвірілих банд німецько-фашистських розбійників та їхніх сателітів. Тільки наша Радянська країна і лише наша Червона Армія здатні витримати таку навалу. І не тільки витримати, а й подолати її.
«Сталін! Це промовляє Сталін!»
Рівно і впевнено, як безапеляційний вирок, що оскарженню не підлягає, лунали до героїчного радянського народу і всього прогресивного людства, що повстало на збройну боротьбу проти ненависного фашизму, заклики: знищити гітлерівську державу та її натхненників; зруйнувати осоружний «новий порядок» у Європі і покарати його творців.
Залунав могутній гімн:
Після закінчення трансляції урочистого засідання, присвяченого 25-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, в палаті запала тиша. Костю Калину охопило відчуття близької, вистражданої і тому неминучої перемоги. Він хотів запитати Анзора — коли? Та раптом майор Тамбуліді рвучко схопився на ноги і гаркнув сам собі:
— Струнко! Рівняння на генерала!
Помітивши здивований погляд Калини, пояснив:
— Я його по кроках впізнаю.
І справді, відчинилися двері, до палати увійшов генерал Роговцев власною персоною. З ним лікар — дрібненький стариган з настовбурченими войовничо сивими вусами.
— Так і є! — мовив Роговцев. — Контрабанду проносить Анзор Олександрович.
Лікар грізно ворухнув вусами і басисто проказав:
— Ваше вино у мене в тумбочці: Заберіть!
— Це подарунок, дорогий, — збентежено пробурмотів Тамбуліді. — Пий до дна, живи сто років…
— Як себе почуваєш, Костику?
— Нормально, товаришу генерал, — спробував навіть піднятися на доказ.
— Лежи, лежи… А що на це скаже медицина?
— Криза минулася, — оголосив лікар.
— Мені можна побалакати з ним на самоті?
— Цілком, товаришу генерал.
Лікар і майор Тамбуліді вийшли з палати разом, певно, й далі дискутувати про долю кахетинського. Роговцев поглянув на репродуктор.
— Слухав доповідь?
— Так. Анзор підказав…
— Цієї ночі виступаємо. Командування дякує тобі за відомості. Я прибув до тебе прямо зі штабу. Річ у тім, що деякі знімки німецької лінії оборони вийшли нечіткими, їх неможливо прочитати. Давай разом уточнимо деякі дані про вогневі точки ворога. Що у нього ось тут? — Роговцев розгорнув карту і взяв олівець. — На підступах до Гізелі?
— У цьому проході вкопані в землю танки, — вказав Калина, — а ось тут — дзоти…
Час спливав непомітно, але їх ніхто не турбував: певно, Анзор став на варті. А коли так — не пройти!
— Не втомився? — врешті мовив Роговцев, згортаючи карту-кілометрівку.
— Ні, товаришу генерал. Я хотів би спитати…
— Слухаю.
— Що з Сорокіним?
— Шукаємо, — відповів невизначено. — Шукаємо Сорокіна… А ти не хвилюйся. Не можна тобі зараз хвилюватися. Пам'ятай: завтра свято. Завтра битимемо фашистських гадів. Щоб справжнє свято прийшло на всі радянські вулиці!
… Калина ще довго лежав у присмерку з розплющеними очима, перед якими стояв старший сержант Сорокін. Невже загинув? Не хотілося вірити, що лише в уяві тепер спроможеться побачити свого бойового побратима. Мріялося, що ось цієї миті прочиняться двері палати і на порозі з'явиться високий, виструнчений єфрейтор Ганс Лютке і заїкувато мовить: «Ч-чекаю в-ваших розпоряджень, пане гауптман…» Прийшла ніч, а Калина все думав, поки незчувся, як заснув…
… А за кілька днів, прийшло оте свято, про яке казав Калині генерал Роговцев і що переможно залунало по всій країні голосом Левітана у зведенні від Радянського Інформбюро:
— Багатоденні бої на підступах до Владикавказа (місто Орджонікідзе) закінчилися поразкою німців. У цих боях нашими військами розгромлені 13-та німецька танкова дивізія, полк «Бранденбург», 45-й велобатальйон, 7-й саперний батальйон, 525-й дивізіон протитанкової оборони, батальйон німецької гірськострілецької дивізії і 33-й окремий батальйон. Нанесені серйозні втрати 23-й німецькій танковій дивізії, 2-й румунській гірськострілецькій дивізії та іншим частинам супротивника.
Били тих, хто, починав «переможний дранг нах Остен» у районі Нальчика, тих, хто наперед звітував біснуватому фюрерові хвальковитими реляціями.
— Наші війська захопили при цьому 140 німецьких танків, 7 бронемашин, 70 гармат різних калібрів, у тому числі 36 дальньобійних, 95 мінометів, із них 4 шестиствольних, 84. кулемети, 2350 автомашин, 183 мотоцикли, понад 1 мільйон патронів, 2 склади боєприпасів, склад продовольства та інші трофеї. На полі бою німці залишили понад 5 000 трупів солдат і офіцерів…
Так, це було свято! Потім звикли до більших цифр і величніших перемог. Усе було потім… А тоді ще не вразило нищівним громом «тисячолітній» рейх грізне слово неминучої відплати, слово-символ «Сталінград», назва волзького міста, уже кілька разів «захопленого» геббельсівським язиком… Але вже тоді наші били німців і вели наступ на Моздок, рвучи оборону першої танкової армії фон Клей-ста, який не зможе допомогти німецькому вояцтву, конаючому в Сталінградському «котлі»…
Того дня Анзор приніс майорові Калині новеньку форму і мовив:
— Уже можна! Нарешті дозволили…
— Куди? — тільки й запитав Костя.
— У гості до генерала Роговцева, до нього додому. І врахуй, генерал попередив, якщо ми не з'їмо всього, що наготувала його дружина, то вона його самого з'їсть. Розумієш, вона спеціально на свято з Тбілісі приїхала! Ото дивись у мене, Костику, бо ж осиротіємо!
Вони вийшли на вулицю. Калина мружився від яскравого сонячного світла. Довелося чекати, бо містом крокувала довжелезна колона полонених. Німці йшли понуро й пригнічено.
— Шеєре! — раптом хтось з них вражено скрикнув.
Калина мацнув очима по зарослих, брудних обличчях «світових панів».
— Шеєре! Ти продався більшовикам?..
— А, Шютце! — впізнав Калина добре знаного обер-лейтенанта. — І ти тут? Я ж обіцяв пригостити тебе у Владикавказі Пригадуєш?
— Шеєре, навіщо ти одягнув російську форму? Це зрада! Фюрер не вибачить!
— А ти, я бачу, вирядився у форму рядового?
— Хто цей агітатор? — сміючись, запитав майор Тамбуліді.
— Обер-лейтенант Шютце, зв'язковий штабу першої армії. Знає багато…
— Ясно! — мовив Анзор і підкликав конвоїра: — Хто у вас начальник конвою?
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ