«Добра робота, чистильники».
Джейн пройшла до кухні. В цьому місці вона б хотіла, щоб чистильники не були такі ретельні, але підлогу тут вимели, а поверхні дбайливо очистили від порошку для зняття відбитків. Розбите віконце у дверях забили фанерою, перекривши останнє сонячне світло, і приміщення здавалось тісним. Задушливим.
Вона відчинила кухонні двері і вийшла надвір, шурхаючи черевиками по гравію. Вони припускали, що саме так убивця проник до будинку. Розбив віконце у дверях і просунув руку крізь нього, щоб відсунути засув. Джейн згадала, як бачила бите скло тут на землі, а також всередині кухні, але тепер його вже не було. Вона мала б приділити тоді цьому більше уваги, але була зосереджена на тілі, патьоках та кривавому сліді з вітальні. Намагалася встановити, коли опустився перший удар. Як почався напад і як закінчився.
Джейн присіла й уважно роздивилася гравій, але чистильники попрацювали на совість і всі уламки зібрали. Вона сканувала дедалі ширший радіус і вже наближалась до паркану, коли помітила якийсь відблиск. Дістала уламок скла, що засів між камінням, і поклала його у пакетик для доказів. Відтак розвернулася і зміряла оком кухонні двері, що були добрих два метри від неї. Скло не могло просто відлетіти аж паркану; йому в цьому допомогли.
Вона стояла, слухаючи дзижчання комах, шум транспорту. Навіть тут, в оточенні будинків, машин та мільйонів інших людей, можна бути геть самотнім. Відчувала, як гупає серце, чула гудіння крові у вухах і думала про розбиті вікна, уламки скла та вкрадені ноутбуки.
І подібності. Можливо — так, можливо — ні.
Раптовий гучний звук змусив її підстрибнути. Вхідні двері. Хтось всередині?
Джейн обережно повернулася до кухні і зупинилася, прислухаючись. Почула гудіння холодильника, цокання настінного годинника. Мовчазних будинків просто не існує. Вона пройшла до їдальні і знову зупинилася. Зрозуміла, що стоїть на тому самому місці, де Софія зробила свій останній вдих. Мимохіть глянула вниз на підлогу і згадала тіло, що лежало там, де тепер стояли її ноги.
Вона перемістилася до вітальні і зупинилася біля місця, де колись був акваріум з його буркотливим водяним насосом та банькатою золотою рибкою. Вхідні двері, які вона лишила широко відчиненими, були тепер зачинені. «Їх просто затраснуло протягом, — подумала вона, — для тривоги немає жодних причин».
Проте вона все ж обійшла будинок для надійності. Зазирнула до спалень, шаф, ванної. Хоч зараз тут нікого не було, вона неначе чула відлуння голосів тих, хто колись тут жив, відчувала їхні погляди, що стежили за нею з фотографій на стінах. Колись це був щасливий дім. Поки не перестав ним бути.
Надворі вона зробила глибокий вдих. Хімічними миючими засобами тут вже не пахло; в повітрі стояли лише знайомі запахи скошеної трави та вихлопних газів. Її візит не відповів на жодне із запитань, а тільки додав нових. Вона відчула в кишені пакетик для доказів з його мандрівним уламком скла, який пропустили чистильники. Скла, що могло бути або не бути з вікна у кухонних дверях. Скла, що могло залетіти так далеко, лише якщо вікно розбили зсередини.
І це все міняло.
10
Навіть через вулицю я чую стукіт молотка. В оселі Ґрінів щось відбувається, і це набуває дедалі зловіснішого відтінку через вічно закриті венеційські жалюзі на вікнах. Я стою у своїй вітальні, дивлячись у бінокль і намагаючись хоч мигцем побачити когось з Ґрінів, але вони вперто залишаються поза полем зору, як і їхній чорний джип, що тепер стоїть у гаражі. Вони, мабуть, повернули фургон до прокату, бо він більше не припаркований перед будинком. Я так фактично й не побачила, що було в тому фургоні, бо Метью Ґрін розвантажив його під покровом ночі — ще одна деталь, що видається мені підозрілою, але я, схоже, єдина, кого це турбує.
Я відкладаю бінокль і беру телефон. Вінс тридцять п’ять років пропрацював копом; він знатиме, що робити. У Каліфорнії на три години раніше, і зараз він, імовірно, саме поснідав, тож це ідеальний час для розмови.
Після п’яти гудків він відповідає: «Привіт, крихітко». Вітання веселе, але я знаю його достатньо добре, щоб почути в голосі втому. Неначе він намагається приховати від мене все напруження, під яким перебуває. Це — мій Вінс, що завжди воліє вберегти мене від турбот. Це одна з причин, чому я його люблю.