— З тобою все гаразд, любий? — питаю я.
Трохи помовчавши, він зітхає.
— Вона — не найпростіша пацієнтка для догляду, скажу я тобі. Я весь час бігаю вгору та вниз сходами, приносячи їй то одне, то інше, а вона ніколи не задоволена. Мабуть, я погано готую.
«Щодо цього вона має рацію», — думаю я, але вголос кажу лише:
— Ти чудовий брат, Вінсе. Найкращий.
— Так, ну, я стараюсь. Але я сумую за тобою, мила.
— Я теж сумую за тобою і хочу, щоб ти скоріше повернувся.
— Ти там добре поводишся?
Дивне запитання.
— Чому ти питаєш?
— Я говорив з Джейн, і...
— Вона тобі дзвонила?
— Ну, так. Вона подумала, що я маю знати деякі факти. На кшталт того, що ти копирсаєшся в тому, що тобі краще облишити.
— У тому й річ, Вінсе. Джейн не сприймає мене серйозно, і я дуже хочу почути твою думку.
— Це знову про ту зниклу дівчинку?
— Ні, ту ситуацію я залишу на закуску. Це про нову пару через вулицю, Ґрінів. Ти з ними ще не знайомий.
— Тих, що сидять зачинені.
— Щось із ними не так. Чому вони чекали до темряви, щоб розвантажити свій фургон? Чому в них весь день закриті жалюзі? Чому вони мене уникають?
— Господи, Енджі, я й гадки не маю, — каже він, і я наче чую сарказм, але не впевнена. — А що думає Джейн?
— Вона наказує мені не лізти в це. Вона нічого не хоче про це чути, бо я лише її мама, а маму, схоже, ніхто не слухає. Я б хотіла, щоб ти був тут і допоміг мені з цим розібратись.
— Я б теж хотів там бути, але, можливо, ти маєш послухати доньку. У неї добрі інстинкти щодо такого.
— Як і в мене.
— Вона має значок. А ти ні.
Саме тому ніхто мене й не слухає. Подумаєш, значок. Він змушує копів думати, що вони — єдині, хто може внюхати проблему. Я відключаюсь із почуттям глибокого невдоволення водночас своїми донькою та хлопцем. Обертаюся до вікна і дивлюся через вулицю.
Жалюзі все ще закриті, а стукіт почався знову. Що він там молотить? Раптом мій погляд перескакує на будинок по сусідству з їхнім. На відміну від Ґрінів, Джонас тримає свої завіси широко відкритими і стоїть там на виду всього району без сорочки, качаючи залізо. Якусь мить я спостерігаю за ним — не тому, що він має дуже класне тіло для чоловіка свого віку, а тому, що думаю про барбекю на задньому дворі, яке він влаштовував для сусідів минулого серпня. Я згадую, як стояла у його дворику, потягуючи крижану «маргариту» і дивлячись через паркан на будинок його тодішнього сусіда Ґлена, що вже був шкіра та кістки через рак шлунку і за два місяці помер. Я згадую, як ми з Джонасом хитали головами через жорстокості життя, коли смажили там на грилі гамбургери, а бідний Ґлен по сусідству міг лише пити білкові суміші.
Я не можу зазирнути на задній двір Ґрінів, а Джонас може.
Іду до кухні й дістаю з морозильника хліб із цукіні. Я не можу просто завалитися туди з порожніми руками; мені потрібен золотий квиток, а коли йдеться про чоловіків, немає кращого золотого квитка, ніж випічка.
Я стукаю, і Джонас відчиняє передні двері в самих лише блакитних шортах в обтяжку з червоними смужками по боках. Він стоїть і сміється до мене, а я така вражена тим, як тісно ті шорти його облягають, що якусь мить не можу вигадати, що сказати.
— Ти нарешті вирішила здатися моєму шармові? — питає він.
— Що? Ні! Я знайшла це в себе в морозилці. Мені потрібно звільнити там місце, і я подумала, що ти, може, захочеш, гм…
— Допомогти тобі розвантажити морозилку?
Ну, це позбавило мою пропозицію всього шарму. Я стою там з уже підталим хлібом з цукіні в руках і гадаю, як врятувати розмову.
Джонас приходить мені на поміч з гучним сміхом.
— Енджі, я тебе просто трохи підколюю. Для мене честь отримати один із твоїх смаколиків, заморожених чи ні. Зайдеш? Я відріжу нам по шматочку, і ми зможемо запити його віскі.
— Гм, тільки не віскі. Але я залюбки зайду.
Щойно я заходжу до будинку, як виникає відчуття, що цей візит може погано закінчитися. Що як він сприйме його неправильно? Що як він подумає, що я вирішила продовжити той його підкат до мене кілька вечорів тому? Те, як він мені підморгує, як оцінююче оглядає згори донизу моє тіло, каже мені, що я маю бути дуже тверда щодо того, для чого я тут насправді.
— Я лише віднесу це до кухні, — каже він. — А потім ми зможемо обоє насолодитися маленьким післяобіднім відпочинком, га?
Він рушає до кухні, залишаючи мене саму у вітальні. Я одразу йду до вікна, що виходить на його боковий двір, але воно пропонує не кращу можливість зазирнути до будинку Ґринів, ніж їхні передні вікна, бо з цього боку жалюзі теж закриті. Я задкую і мало не перечіпляюся об одну з гантелей Джонаса. По всій підлозі розкидані якісь залізяки, а повітря пахне потом впереміжку з одеколоном. На стінах немає жодних картин, ніде ніяких творів мистецтва, лише телевізор з великим екраном, етажерка з електронікою і книжкова шафа, повна дисків та військових книжок.