— Ось і я, сусідко! — каже Джонас, шльопаючи босими ногами назад до кімнати. Ноги у нього просто величезні, і їх розмір моментально мене відволікає, тож я спочатку не помічаю, що він тримає в руках два широкі келихи віскі з льодом.
— Е, ні, дякую, — кажу я.
— Але це добрий продукт, просто з Шотландії. Я навіть підсадив на нього твою сусідку Аґнес.
— Ви з Аґнес п’єте разом?
— У мене немає дискримінації за віком. Я люблю всіх дам. — Він простягає мені келих і підморгує.
— Ще надто рано, Джонасе.
— Десь, мабуть, вже п’ята.
— Але не тут.
Він зітхає і ставить призначений мені келих на кавовий столик.
— Тож навіщо ти тут, Енджі? Якщо не для вечірки з твоїм покірним слугою?
— Чесну відповідь?
— Завжди.
— У тебе вікна виходять на задній двір Ґрінів.
— То й що?
— Я маю знати, що вони там роблять
— Навіщо?
— Бо маю щодо них недобрі відчуття, які не дають мені спокою. Там весь ранок то дриль, то молоток. Я лише хочу глянути через паркан і вияснити, чим вони зайняті.
— А тоді ти зі мною вип’єш?
— Безумовно, — кажу я, але насправді вже не думаю про можливі наслідки цього; мені надто цікаво побачити, що вілбувається по сусідству.
Джонас веде мене через кухню і крізь задні двері у свій внутрішній двір. Він не надто ним переймався, відколи купив будинок, і двір на вигляд приблизно такий, як тоді, коли тут жили Делі — із зарослим бур’яном газоном, цементним майданчиком, газовим грилем і кількома неохайними кущами по периметру. Єдине нове доповнення — повітка. Делі обнесли двір парканом, щоб не втік їхній золотистий ретривер, але той собака все одно примудрявся регулярно тікати. Паркан із червоного дерева все ще в доброму стані, і тепер поверх нього ще й встановлено нову решітку, яка не дає мені змоги зазирнути у двір Ґрінів.
— Це ти додав цю решітку? — питаю я Джонаса.
— Нє. Сусід поставив її вчора. Я прийшов додому з супермаркету, а вона вже там. Насправді вона доволі класна на вигляд, не думаєш?
У сусідів занила дриль, а потім знову застукотів молоток.
— Я там нічого не бачу, — бурмочу я.
— Хочеш підглянути? Я це влаштую. — Джонас копирсається у своїй повітці й дістає драбину. Встановлює и біля паркану. — Прошу пані.
Навіть попри те, що він став так, щоб витріщатися на мою дупу, я залажу на драбину і обережно підіймаю голову, щоб зазирнути через паркан. Якусь мить бачу лише відчинені дверцята до льоху і пакет цементу, притулений до стіни. Потім дивлюся на вікна другого поверху, що виходять на задній двір і бачу причину шуму молотка та дрилі.
Ґрати. Метью Ґрін встановлює на вікнах ґрати.
Він уже встановив їх на першому поверсі, а тепер перемістився нагору, і його ящик з інструментами стоїть зараз відкритий на балконі. Я дивлюся на ці ґрати і гадаю, навіщо він це робить. Чийого вторгнення боїться? Що всередині цього будинку такого цінного, що він відчуває потребу перетворити його на Форт-Нокс?
Потім мене вражає моторошна думка. Що як ці ґрати не для того, щоб не дати комусь увійти, а щоб не дати комусь вийти? Я думаю про його дружину. Чому ми ніколи не бачимо його дружину?
Раптом балконні двері відчиняються, і виходить Метью Ґрін. Я пірнаю вниз до того, як він устигає мене помітити.
— Що там? Що? — шепоче Джонас.
— Ти не повіриш.
— Дай мені подивитися.
Джонас, може, й кремезний, але не набагато вищий за мене, тож я маю злізти з драбини, щоб дати йому змогу залізти на неї. Він кидає лише один погляд і одразу пірнає вниз.
— Думаю, він мене побачив, — каже Джонас.
— Ой.
Ми обоє припадаємо до паркану, прислухаючись. По сусідству панує абсолютна тиша, і коли я намагаюсь щось почути, у мене калатає серце. Минає кілька хвилин, і дриль виє знову.
Я відштовхую Джонаса вбік і знову залажу на драбину для ще одного погляду. На моє полегшення, Метью працює спиною до нас, тому не бачить мене, коли встановлює новий комплект ґратів із кованого заліза на балконне вікно. Щось привертає мою увагу, що я бачу лише тоді, коли Метью Ґрін нагинається вперед, засовуючи руку до свого ящика з інструментами. Раптом я втрачаю рівновагу, хапаюсь за паркан, щоб втриматися, і недостатньо швидко реагую — він раптом обертається і дивиться на мене, на мене.