Джейн подивилася на Фроста і самими губами промовила: «Рятуй».
— Я лише думаю, що маю право знати, чи не загрожує мені небезпека, — сказала Анджела. — Вони просто через вулицю. Хто знає, а раптом це якась нова злочинна секта чи щось таке?
— Ти знову про нових мешканців?
— Так.
— Чому б тобі не подзвонити в поліцію Ревіра? Це їхня юрисдикція.
— Але я не маю доньки в поліції Ревіра.
— Як щодо того, щоб подзвонити Вінсові? Він знатиме, що робити. «І він ніколи не пробачить мені цієї пропозиції».
— Вінс нічого не може зробити. Він ще в Каліфорнії.
— Але ж він був копом. Він має інстинкти.
— Він не має доступу до бази даних власників зброї. Джейн затнулася.
— Зброї? Якої зброї?
— Для початку — тієї, яку Метью Ґрін ховає під сорочкою. Пістолета. Він дуже схожий на той, що раніше носив Вінс.
— «Ґлок»?
— Може бути. Це точно не якийсь старомодний револьвер.
— Як ти про це дізналась?
— Я дивилася через паркан Джонаса, намагаючись з’ясувати, що там за шум молотка та дрилі. І знаєш, що я побачила? Що Ґрін встановлює на всі свої вікна ґрати. Неначе перетворює будинок на якусь в’язницю надсуворого режиму. Тож я стежу за ним, він нахиляється — і ось, у нього на поясі... Пістолет. Можливо, «ґлок». Ти завжди говориш мені, які в штаті Массачусетс суворі закони щодо цього. Навіщо цьому типові носити приховану зброю?
На хвилинку Джейн замовкла. Було безліч законних причин, навіщо людині носити приховану зброю. Можливо, він із правоохоронних органів. Можливо, він військовий. Можливо, він законослухняний громадянин, якому просто подобається знати, що він може захистити свою фортецю.
— У будинку може бути й інша зброя, — сказала Анджела. — Там великий підвал. Унизу достатньо місця, щоб тримати кілька базук.
— Гаразд, гаразд, — сказала Джейн. — Я подивлюся, чи має Метью Ґрін дозвіл.
— Добре. Поговоримо про це, коли ви всі приїдете на вечерю. Мора збирається запросити свого друга Деніела, а м’ясник припас для мене чудову баранячу ногу.
— На вечерю?
— Тільки не кажи, що ти забула.
— Ні, звісно, ні. «Дідько, я забула». — Джейн зробила паузу, і її увагу привернув Фрост, що розмахував роздруківкою журналу телефонних дзвінків. — Ма, я маю йти. Мене кличе Фрост.
— О, і скажи, хай цей милий Баррі Фрост теж приходить. — Анджела запнулася. — Навіть якщо це означає, що нам доведеться мати справу з його дружиною.
Джейн відключилася і подивилася на Фроста.
— Ви з Еліс запрошені на вечерю в будинку моєї мами наступної суботи. Бараняча нога. Еліс ще на тій дивній дієті?
— Вона зможе обійтися без м’яса. Але поглянь на це. — Він вказав на пункт у кінці роздруківки. — Цей дзвінок вона зробила сюди, дев’ятнадцятого травня о восьмій ранку. Код Массачусетсу. Тривав шістнадцять хвилин.
— Шістнадцять хвилин. Це не могла бути помилка номером.
— І це достатньо довго для важливої розмови. Я вже пробував туди додзвонитись, але там не відповідають.
— Спробуймо знову.
Вона потягнулась по стаціонарний телефон, набрала номер і відчула, як у неї прискорився пульс. Гудок був лише один, після чого анонімно електронний голос відповів: «Абонент, з яким ви намагаєтесь зв’язатися, зараз недоступний...».
— Усе ще не відповідають. — Джейн відключилася і насупилася на журнал дзвінків. — Біля цього номеру немає імені.
— Бо це абонент передплаченого мобільного зв’язку, — сказав Фрост.
12
На дереві співав яскраво-червоний кардинал, відлякуючи конкурентів гучним чи-чир, тік-тік-тік-тік-тік. Під час довгих тижнів реабілітації після ДТП вона так мало бувала на вулиці, що тепер для неї було радістю просто вдихати свіже повітря знову і слухати пташиний спів. Поки її батько від’їхав, щоб припаркувати машину, вона насолоджувалась цими кількома хвилинами на самоті перед воротами кладовища, дивлячись, як ця чубата пташка стрибає з гілки на гілку, голосно стверджуючи свій суверенітет. Вдалині прогримів грім, і вона відчула в повітрі присмак близького дощу. Емі сподівалась, що батько здогадається принести з машини парасольку. Він, може, й блискучий клініцист у лікарні, але у питаннях повсякденного життя буває неуважний, як будь-яка інша людина.
Чи не відчула вона щойно краплину дощу? Дівчина підняла очі. В останні пів години, відколи вони поїхали з дому, небо потемнішало до кольору олова. Хмари, що клубочилися над головою, раптом позбавили її рівноваги, і вона мусила спертися на ціпок.