Далекий гуркіт грому змусив Джейн знову подивитися на хмари. Прощання біля могили добігало кінця, і Джейн із Фростом не мали жодних причин залишатися тут довше. Вони шукали гостя, який би не був у скорботі, а навпаки, зловтішався б чи святкував, але Джейн бачила на обличчях цих людей лише щирий смуток, і впізнавала багатьох із них: доктора Антріма, медсестер з лікарні, сусідів Софії пані Леонґ та Джамала Берда з мамою. Небагато підлітків дали б собі клопіт прийти на похорон немолодої сусідки, але Джамал був там, похмуро вдягнений у чорне, крім його яскраво-блакитних «Найків».
— Починається дощ. Закінчуймо? — спитав Фрост.
— Стривай. Доктор Антрім іде до нас.
Антрім помахав їм рукою, підходячи в супроводі стрункої молодої жінки, що спиралася на ціпок.
— Я сподівався поговорити з вами, — сказав він. — Нам усім цікаво, чи є якісь новини у справі.
— Потроху просуваємося, — тільки й змогла відповісти Джейн.
— Чи маєте ви якісь ідеї, хто...
— Боюсь, поки що ні. — Вона подивилася на молоду жінку, що стояла біля нього з ціпком, кінчик якого потопав у вологій траві. Її вугільно-чорне волосся, підстрижене в стильний боб, різко контрастувало з блідою шкірою. Вона мала примарний вигляд людини, що довго не виходила на вулицю. — Це ваша донька Емі?
— Так. — Антрім усміхнувся. — Вона нарешті знову встала на ноги. Хоч ця трава — не найпростіше місце для її пересування.
— Я мала прийти, — сказала Емі. — Вона добре дбала про мене в лікарні, а я їй так насправді й не віддячила.
— Емі провела в лікарні два довгі тижні, — сказав Антрім, усміхаючись доньці. — Кілька днів ситуація була хитка, але Емі — боєць. Вона може не видаватись такою зараз, але це правда. — Він повернувся до Джейн. — Водія, що її збив, так і не спіймали, і ми вже кілька тижнів не чули новин від поліції. Можливо, ви могли б...
— Тату, — спинила його Емі.
— Ну, вона могла б перевірити, чи не так?
— Я подзвоню слідчому й спитаю, чи є там якийсь прогрес? — сказала Джейн. — Але минуло вже стільки часу, що я б не надто сподівалась.
Грім прогримів ближче.
— Дощить, — сказала Емі. — Та й мама вже зачекалась.
— Точно. Вона, мабуть, гадає, де ми всі. — Він відкрив парасольку і підняв її над головою доньки. — Сподіваюсь, ви обоє теж завітаєте, — сказав він Джейн з Фростом.
— Куди? — спитала Джейн.
— До нас додому. Ми влаштовуємо поминки для всіх, хто знав Софію. Дружина замовила кейтеринг, а отже, там буде достатньо їжі на цілу армію. Тож ходімо, будь ласка.
Раптом щось привернуло увагу Джейн. Це була самотня фігура оддалік. Серед могильних плит стояв якийсь чоловік, дивлячись на них.
— Докторе Антрім, — сказала вона. — Ви знаєте цю людину?
Він повернувся, щоб подивитися у тому напрямку, в якому вона вказувала.
— Ні. А маю?
— Він, здається, дуже зацікавлений нами.
Тепер і Емі обернулася, щоб також подивитися.
— О, знову цей чоловік. Ми трохи потеревенили раніше, за ворітьми. Я подумала, що можу знати його з університету, але тепер не впевнена.
— Що він вам сказав?
— Він спитав, чи приїхала я на похорон.
— Чи питав він конкретно про прощання з Софією?
— Не думаю, тобто не пам’ятаю.
— Перепрошую, — сказала Джейн. — Ми підемо трохи поговоримо з ним.
Вони з Фростом рушили до цього чоловіка, не надто швидко, щоб його не налякати. Але він розвернувся й почав відходити.
— Сер? — гукнула Джейн. — Сер, ми б хотіли з вами поговорити.
Чоловік прискорився мало не до бігу.
— От лайно. Схоже, у нас тут бігун, — сказав Фрост.
Вони припустили за ним, пробігаючи повз могильні плити та мармурових янголів. Краплі дощу вкривали обличчя Джейн і заливали очі, роблячи навколишній пейзаж розмито-зеленим. Вона зморгнула, і її переслідуваний знов з’явився в полі зору. Він тепер уже біг на повну силу, обігнув порослий плющем мавзолей і стрілою кинувся доріжкою поміж дерев.
Відчуваючи пульсування крові в скронях і швидко дихаючи, Джейн побігла за ним, але раптом її черевик ковзнув на вологому листі. Наче ковзаняр, що втратив контроль, вона зірвалася з плити і полетіла вниз, приземлившись на сідниці так важко, що удар відізвався в хребті.