Фрост промчав повз неї, продовжуючи переслідування.
Із ниючим болем у куприку та брудними тепер на дупі штанами Джейн зіп’ялася на ноги і почвалала за напарником. Коли наздогнала, він уже зупинився і гарячково сканував очима дерева. Доріжка попереду них була порожня, заросла обабіч густими кущами. Їхній переслідуваний зник.
Грім прогримів ближче, а вони знову стояли у найгіршому місці, де можна перебувати під час удару блискавки: під деревом.
— Як ми його в біса загубили? — спитала Джейн.
— Він надто далеко відірвався. Мабуть, звернув десь із доріжки. — Фрост подивився на неї. — З тобою все гаразд?
— Так. — Вона, як могла, обтрусила бруд зі штанів. — Дідько, я ж їх щойно купила.
Хруснула гілка, гучно, мов рушничний постріл.
Джейн повернулася на звук і побачила густу стіну рододендронів. Глянула на Фроста, і вони без жодного слова одночасно дістали зброю. Вона не знала, хто цей чоловік і чому він від них тікав, але люди зазвичай тікають, коли відчувають страх. Або провину.
Вона була готова поставити на провину.
Джейн зазирнула в просвіт у стіні кущів і пробралася туди, лише, щоб потрапити в пастку ще густіших зелених заростей. Грім пролунав з новою силою, і по листю застукотів дощ, наче кулемет. Вона продовжувала рухатися вперед, проштовхуючись крізь ці вологі джунглі та змигуючи з очей краплі дощу. З ґрунту здійнялася хмара комарів, що зароїлася з навколо її обличчя. Відмахуючись від них, вона наосліп проштовхнулася вперед.
З-за кущів пролунав тріск ще однієї зламаної гілки, і брязкіт металу.
Джейн пробралася крізь останній клубок гілля і випірнула на іншому боці кущів з піднятою зброєю. Там вона віч-на-віч зіткнулася з чоловіком, що тримав у руках пару садових ножиць. Чоловіком, що вирячився на неї з виразом крайнього жаху. Він випустив ножиці і підняв обидві руки вгору. Джейн миттєво зауважила його дощовик-пончо та робочі чоботи і побачила купу зрізаних гілок у кузові квадроциклу.
«Садівник. Я мало не підстрелила садівника».
— Вибачте, — сказала вона і сховала зброю. — Ми з поліції. Все гаразд. Це…
— Ріццолі! — заорав Фрост. — Він отам!
Вона розвернулася і побачила сіру тінь: чоловік, якого вони переслідували, вибіг за ворога кладовища. Він тепер був поза їхньою досяжністю, надто далеко, щоб вони могли його наздогнати.
— Гм... можна мені їх тепер опустити? — спитав садівник з усе ще піднятими над головою руками.
— Так, — відповіла Джейн. — І, можливо, ви можете нам допомогти. Цей чоловік, який щойно вибіг за ворота. Ви не знаєте, хто він?
— Не думаю.
— Бачили його колись раніше?
— Я не роздивився його обличчя...
Джейн зітхнула і повернулася до Фроста.
— Знову нічого.
— ...але він може бути на відео.
Увага Джейн повернулася до садівника.
— Якому відео?
— Це сором, що нам узагалі потрібні ці камери, але такий уже сьогодні світ. Ніхто більше не поважає приватну власність, не те, що коли я був маленький, — сказав директор кладовища Джеральд Гаас, безумовно достатньо старий, щоб пам’ятати світ таким, яким той колись був — або яким той колись був на його думку. Він обережно опустився в крісло і пробудив свій комп’ютер. Як і приймальня, кабінет директора був зі смаком обставлений, прикрашений заспокійливими пастелями та філософськими цитатами в рамочках на стінах.
«Важлива не довжина, а глибина життя».
— Ральф Волдо Емерсон.
«Бо життя та смерть — одне, так само, як річка та море».
— Халіль Джебран.
Також на стіні висіла мапа великої території кладовища на 100 гектарів, його доріжок, названих на честь квітів та дерев: Лавандова алея. Гібіскусовий проїзд. Озеро магнолій. Ніби ці землі були заповнені садами, а не посмертними рештками людей.
Артритними руками Гаас невпевнено орудував комп’ютерною мишкою, і кожен рух, кожен клік займав до болю багато часу. Джейн думала про спритні пальці Джамала Берда. що набирали з шаленою швидкістю молодості, і мусила стримуватися, щоб терпляче дивитись, як покручена рука Гааса скролить та клікає, скролить та клікає.
— Чи не міг би я вам допомогти, сер? — запитав Фрост, як завжди ввічливий, без жодного відтінку розпачу, який відчувала Джейн.
— Ні, ні. Я знаю цю систему. Мені просто потрібно трохи пригадати, як це роблять...
Скрол. Павза. Клік.
— Ага. Ось воно.
На екрані комп’ютера з’явилося поцятковане дощем зображення. Це була зона висадки пасажирів біля входу на кладовище.