— Це камера на наших головних воротах на південному кінці, — сказав Гаас. — Вона встановлена просто над аркою і мала записати всіх, хто заходив і виходив цього ранку.
— Як щодо північного входу? — спитала Джейн, вказуючи на мапу на стіні. — Там теж є камера?
— Так, але тим входом користується лише наш персонал. Ті ворота тримають постійно замкненими, і для них потрібно знати код. Тож відвідувач не міг пройти цим шляхом.
— Тоді просто подивимося відео з головного входу, — сказала Джейн. — Бо ми знаємо, що вийшов він теж там.
— Як далеко назад ви хочете відмотати?
— За словами нашого свідка, цей чоловік з’явився на кладовищі незадовго до початку прощальної церемонії. Тож відмотайте до дев’ятої тридцять.
Знову покручена рука потяглася до мишки. У професії Гааса не було потреби поспішати. Мертві терплячі.
Скрол. Павза. Клік.
— Ось, — нарешті сказав він. — Це дев’ята тридцять.
На відео дощ іще не почався, і плитка була ще суха. Крім пташки, що пролетіла повз, у полі зору ніщо не рухалося.
— П’ятдесят років тому, коли я був малий, діти мали повагу до мертвих. Ніколи б не подумали малювати графіті на стіні кладовища чи валити могильні плити. Саме тому ми й мусили встановити ці камери. Не дивно, що світ летить шкереберть.
Лемент кожного покоління, подумала Джейн. «Світ летить шкереберть». Так казала її бабуся. Так досі каже її батько. А одного дня вона, ймовірно, казатиме це власній доньці Реджині.
Її увага пожвавилась, коли о 9:35 біля брівки зупинився сріблястий седан. Звідти вийшла літня пара і повільно попростувала крізь ворота, тримаючись за руки.
— Це лише Санторо, — сказав Гаас. — Донька привозить їх сюди щотижня, щоб провідати їхнього сина. Він похований на Бузковому проїзді. Дивіться, донька поїхала паркувати машину, але невдовзі з’явиться з квітами.
За кілька хвилин, як він і пророчив, у полі зору з’явилася жінка з вазою троянд і пройшла через ворота слідом за батьками.
— Ці найсумніші, — сказав Гаас. — Я маю на увазі, кожна смерть сумна, але коли ти втрачаєш дитину...
— Як помер їхній син? — спитав Фрост.
— Вони не люблять про це говорити, але я чув, що це було передозування наркотиками. Це сталося багато років тому, коли йому було лише тридцять з чимось. І ось він тут, усі ці роки, а вони досі приїздять раз на тиждень, як на роботу. У нас завжди напоготові гольф-кар, щоб підвезти їх до могили.
О 9:40 з’явилася пара знайомих фігур: Джамал зі своєю мамою. Потім, за кілька хвилин, зграйка медсестер з лікарні «Пілґрім», які всі прибули разом.
— У нас тут бувають також іноді туристи, — сказав Гаас.
— Тут похований хтось відомий? — запитав Фрост.
— Вони приходять подивитися зелені насадження. Цьому кладовищу майже сто років, і тут є деякі старі види дерев, які не знайти більше ніде в Бостоні. Ви мали нагоду побачити наш сад?
— Навіть трохи занадто близько, — сказала Джейн, згадуючи свою битву з рододендронами. І забруднені штани.
— Садові туристи зазвичай з’являються у другій половині дня, але через цей дощ сьогодні їх не буде. Любителі рослин, як правило, дуже респектабельні, тож я радий їх бачити. Ми пишаємось собою як гостинним місцем для всіх, хто добре поводиться.
На екрані до брівки під’їхав синій «мерседес», і з пасажирського сидіння обережно піднялася струнка дівчина з коротким чорним волоссям і ціпком у руках. Емі Антрім. Коли її батько поїхав припаркувати машину, вона залишилася чекати біля входу, піднявши голову до дерева.
Саме тоді й з’явився цей чоловік. Він опинився біля Емі так зненацька, що вона, схоже, не помічала його, поки він не був просто поруч.
— Наша людина в дощовику, — сказав Фрост.
Емі і цей чоловік тепер розмовляли і, хай що він їй казав, Емі це, схоже, не тривожило. Він стояв спиною до камери, тож обличчя вони бачили лише Емі, і вона усміхалася. Її, схоже, не тривожило й те, що він стояв так близько, нахилившись уперед, наче стерв’ятник перед ударом. А потім він різко розвернувся і пішов геть, втягнувши голову, коли проходив крізь ворота і далі на кладовище. На екрані вони бачили лише маківку його голови з поріділим волоссям анонімного відтінку коричневого.
Тепер у полі зору з’явився доктор Антрім з парасолькою в руках. Чи не його поява сполохала цю людину? Якби не з’явився Антрім, що могло б бути далі?
— Що між ними щойно сталося? — спитала Джейн. — В чому тут у біса річ?
— Він неначе чекав на неї. Чекав, що вона прийде, — сказав Фрост.