Телефон Фроста просигналив про текстове повідомлення. Коли він дістав його з кишені, Джейн прокрутила зображення назад до першої появи цієї людини. Він справді чекав на Емі чи вони забагато прочитали у безневинному спілкуванні? І навіщо взагалі цілити в Емі Антрім?
— А оце вже цікаво, — сказав Фрост, дивлячись на свій телефон.
— Що?
— Ми отримали дані про той передплачений номер.
— Ми вже знаємо, кому він належить?
— Ні. Але ми маємо його журнал викликів. На нього був лише один дзвінок від Софії Суарес...
— Про який ми знаємо.
— А з нього було два дзвінки. Обидва минулого тижня, і обидва до одного й того самого будинку в Брукліні. — Він простягнув їй свій телефон. — Поглянь, чиє ім’я у рахунку.
Вона втупилась в ім’я на екрані. «Майкл Антрім, доктор медицини».
14
Емі Антрім сиділа в кабінеті батька, ціпок сперла на крісло, і її скромна чорна сукня різко контрастувала з блідою шкірою. Навіть попри те, що з часу аварії минули вже місяці, вона була схожа на крихку порцелянову ляльку. Ззовні вікно заливав дощ з вітром, і патьоки води на склі відбивалися на її обличчі химерним сірим мереживом.
— Нам постійно дзвонять з різним спамом, — сказала зона. — З ранку до вечора намагаються щось продати. Але тато наполягає на тому, щоб його номер телефону був у довіднику, на випадок, якщо якомусь пацієнтові буде потрібно з ним зв’язатися. Він так виявляє свою доброту, навіть якщо це означає, що ми мусимо мати справу з неприємними дзвінками.
— Перший дзвінок тривав дві хвилини, другий — близько тридцяти секунд, — сказав Фрост. — Обидва ввечері, коли ваш тато був на роботі. Ваша мама каже, що не пам’ятає якихось незвичайних дзвінків, тож ми гадаємо, що на них, можливо, відповідали ви.
— Мама зазвичай відповідає перша, бо я тепер рухаюся не так швидко. Можливо, вони потрапили на автовідповідач? — Емі дивилася то на Джейн, то на Фроста. — Ці дзвінки якось пов’язані з тією людиною на кладовищі?
— Ми не впевнені, — сказала Джейн.
— Бо я думала, що ви прийшли питати мене про того чоловіка. Він тоді здавався достатньо милим. Чи я мала й боятись?
— Ми не знаємо, так чи ні. — Джейн подивилася вниз на тонкі руки Емі з такою прозорою шкірою, що крізь неї було добре видно блакитні вени. Чи були ці руки достатньо сильні щоб відштовхнути нападника? Емі здавалась достатньо крихкою, щоб її перекинув простий подув вітру, не те що людина, націлена її скривдити. Вона була схожа на самотню газель на краю стада, вразливу, на яку хижак нападає передовсім.
— Поговорімо про ту людину, — сказав Фрост. — Розкажіть нам ще раз, що він вам казав.
— Це була просто розмова ні про що, справді. Про кардинала на дереві і як він, мабуть, захищає своє гніздо. Він помітив, що я в чорному, і спитав, чи приїхала я на похорон. Я спитала його, чи зустрічалися ми раніше, бо в мене було відчуття, що я його звідкись знаю.
— Тож ви впізнали його?
Якусь мить Емі думала про це, граційно вигнувши брову
— Я не впевнена.
— Не впевнені?
Вона безпорадно знизала плечима.
— У ньому було щось знайоме. Я подумала, що могла бачити його в університеті, але це було не на кафедрі мистецтвознавства. Можливо, десь іще в кампусі. Може, в бібліотеці. Я провела в тій бібліотеці стільки часу, працюючи над своєю дипломною. Принаймні я працювала над нею, поки це не сталося. — Вона помасажувала постраждалу ногу, що, схоже, вже увійшло у звичку. — Не можу дочекатись, коли вже викину цей потворний ціпок у сміття і повернуся до звичного життя.
— Щодо вашої ДТП, — сказала Джейн. — Як це сталося?
— Просто не пощастило. Опинилася не в тому місці не в той час.
— Що ви пам’ятаєте?
— Я пам’ятаю, як вийшла з бібліотеки, і надворі була сльота. Я не була для неї вдягнена. Я тоді взула ці дурні пласкі туфельки, і поки йшла через кампус, вони промокли. Дісталася до переходу, а потім... — Вона зупинилася й насупилася.
— А потім?
— Я пам’ятаю, як стояла там, чекаючи на зміну світла на світлофорі.
— Це було на Гантінґтон-авеню?
— Так. Гадаю, я, мабуть, ступила на бруківку, і тоді мене збила машина. Наступне, що я пам’ятаю, це як отямилась у реанімації. Софія була там і дивилася на мене. Поліція сказала, що машина збила мене просто там, на переході, після чого поїхала собі. Водія так і не знайшли.
Джейн дивилася на Фроста і гадала, чи думає він те саме, що й вона. Це була випадкова ДТП? Чи щось інше?
Відчинились двері, і увійшла мама Емі Джуліанна, що несла тацю з чаєм та печивом.