Стільки відволікаючих деталей. Стільки способів втратити вбивцю з виду.
Купання скінчилось — вона почула, як з ванни стікає вода, і раптом чотирирічна Реджина увірвалася до кухні вся гола, з блискучою й рожевою від купання шкірою. Гебріел ішов одразу за нею, і, судячи з його промоклої сорочки, йому дісталося від Реджининого бризкання.
— Агов, дитинко. — Він засміявся, намагаючись загорнути їхню донечку в рушник. — Ходімо вкладатися. Матуся працює.
— Матуся завжди працює.
— Бо в неї важлива робота.
— Але не така важлива, як ти! — сказала Джейн, підхопила свою мокру дитинку і посадила її на коліна, де Реджина одразу почала звиватися, слизька як вугор, Гебріел подав їй рушник, і Джейн нарешті загорнула крихітку в маленький гарненький млинчик.
— Якісь просвіти? — спитав Гебріел, відкриваючи пиво для себе.
— Радше тупики. Які знову і знову закінчуються нічим.
Він притулився до кухонної стійки й відпив з пляшки.
— Що ж. Тоді це звичайний день.
— Здається, що все це має бути пов’язане зі справою, але я не бачу, як.
— Можливо, воно не пов’язане. Людям притаманно бачити схеми у випадкових подіях. Так само, як коли ми дивимося на поверхню Марса і розрізняємо окремі пагорби й долини, нам здається, що ми бачимо обличчя.
— Я просто відчуваю це.
Він видав їй свою дратівливо безпристрасну усмішку. Як завжди він був містер спокійний та логічний спецагент, що вірить не в інтуїцію, а лише у факти. Який колись сказав їй, що коли коп покладається на інстинкти, це надто часто робить його сліпим до правди.
Коли Гебріел нарешті умовив Реджину піти спати, Джейн повернулася до звіту про ДТП, що ніяк не давала їй спокою. Що пов’язувало Емі, наїзд на неї та людину на кладовищі? Вона глянула на контактну інформацію відповідального офіцера і потягнулася по мобільний.
— Офіцер Паккард, — відповів він. Джейн почула на задньому плані гул розмов і жіночий голос, що вигукував: «Номер вісімдесят два! Замовлення вісім-два!». Він вечеряв, а для голод ного копа час прийому їжі священний. Краще не затягувати.
— Детектив Ріццолі, щодо наїзду, який ви розслідували в березні. На Гантінґтон-авеню. Ім’я жертви — Емі Антрім.
— О, так. — Він жував з повним ротом. — Пам’ятаю такий.
— Водія ідентифікували?
— Та де там. Той гівнюк збив її і просто залишив бідну дівчину стікати кров’ю на вулиці. Вона була дуже погана. Я не був упевнений, що вона виживе.
— Ну, я бачила Емі лише вчора, і з нею все чудово. Вона ще ходить з ціпком, але це вже ненадовго.
— Радий чути, що вона одужала. Я чув, що в неї розрив селезінки, і її мама була просто в розпачі, бо дівчині знадобилось багато переливань, а в неї якась рідкісна крупа крові.
— Деталей тут, у вашому звіті, небагато.
— Це тому, що я зміг з нею поговорити лише за кілька днів після операції, і вона нічого не пам’ятала про ДТП. Навіть не пам’ятала, як ступила на пішохідний перехід. Лікар сказав, що це ретроградна амнезія.
— Про водія вона хоч щось згадала?
— Аж ніяк. Але там був свідок, який усе це бачив. Безхатько, що стояв на тротуарі одразу за нею. Він сказав, що коли спалахнуло зелене світло, вона ступила на пішохідний перехід і посковзнулася на льоду. Він хотів їй допомогти, коли вулицею з ревінням пролетіла ця машина.
— Ви вірите слова безхатька?
— Це зняла камера спостереження. Усе, що він сказав, підтвердилось. — Почувся звук жування, а голос на задньому плані вигукнув: «Номер дев’яносто п’ять! Дитячий сендвіч і картопля фрі!».
— Ви потім приходили поговорити з нею ще?
— Насправді в цьому не було потреби. І до того часу ми вже знайшли покинуту автівку на околиці Вустера. На жаль, її викрали за кілька днів до того, і викрадача ми не ідентифікували.
— Відбитки пальців?
— Багато неіндентифікованих, але жоден не мав відповідників у КОДІС.
— А ця автівка, звідки її викрали?
— Вона була припаркована на вулиці біля будинку власника у Роксбері. До того часу автівка вже побувала в ремонті й була добряче побита, не лише після наїзду. Ходова була в такому стані, наче хтось гасав нею по бездоріжжю. А як це пов’язано з убивством?
— А я хіба згадувала якесь убивство?