— Ні, але ви — детектив Ріццолі. Вас усі знають.
«Чи добре це?» Мобільний Джейн просигналив, вона глянула на екран і побачила, що на неї чекає дзвінок із Сакраменто, Каліфорнія.
— ...та справа в Чайнатауні, яку ви розкрили, вже просто легендарна, — сказав Паккард. — Скільки копів зможуть вистежити ніндзя?
— У мене тут вхідний дзвінок, — сказала Джейн. — Якщо згадаєте щось іще, подзвоніть мені.
— Не сумнівайтесь. Радий був поговорити з вами, детективе.
Джейн перемкнулася на інший дзвінок.
— Детектив Ріццолі.
— Це Кеті Бушар, — сказав жіночий голос.
Джейн знадобилось кілька секунд, щоб згадати це ім’я. «Телефонні дзвінки Софії. Номер у Сакраменто».
— Ви — подруга Софії. З Каліфорнії.
— Чоловік сказав мені, що ви дзвонили кілька днів тому. Вибачте, що не змогла передзвонити вам раніше, але я лише вчора повернулася з Австралії.
— Він казав вам, чому я дзвонила?
— Так, і я не могла в це повірити. Тож це правда. Софію вбили?
— Боюсь, що так.
— Ви його вже спіймали? Того, хто це зробив?
— Ні. Саме тому мені й потрібно поговорити з вами.
— Я б хотіла вам допомогти, але ми не бачилися з нею багато років.
— Коли ви бачилися востаннє?
— Це було на конференції з сестринської справи у Далласі, можливо, п’ять років тому. Ми не бачили одна одну з її весілля з Тоні, тож мали багато тем для розмови. Пішли разом повечеряти, лише вдвох, і вона здавалась такою щасливою. Розповідала про круїз, коли вони з Тоні їздили на Аляску. Як вони планували купити одного дня будинок на колесах і подивитися країну. Потім, минулого грудня, я отримала від неї листівку, в якій вона писала, що Тоні помер. О, це було жахливо. А тепер ще це. — Вона зітхнула. — Це вкрай несправедливо, що людині може так не щастити, особливо Софії. Вона була така добра.
З цим погоджувались усі: Софія Суарес не заслуговувала на таку жахливу долю. Таке кажуть не про кожну жертву — у своїй кар’єрі Джейн не раз ловила себе на думці: «Катюзі по заслузі».
— Ви маєте якесь уявлення, навіщо їй було вам дзвонити? — спитала Джейн.
— Ні. Я працюю роз’їзною медсестрою туристичної компанії і цього місяця була з групою в Перу.
— Звучить як дуже класна робота.
— Начебто так. Поки не доводиться мати справу з вісімдесятирічними, яких закачує й нудить в автобусі.
«О, це вже не весело».
— Коли я за кілька тижнів повернулася додому, чоловік сказав мені, що Софія залишила повідомлення. Я намагалась їй передзвонити, але вона не відповідала. До того часу, гадаю, вона була вже... — Закінчувати речення не було потреби. Вони обидві знали, чому Софія вже не відповіла.
— Ви пам’ятаєте, що було в цьому повідомленні?
— На жаль, я його вже видалила. Вона казала, що хоче поговорити зі мною про якусь пацієнтку, що була в нас у Мені.
— Яку пацієнтку?
— Гадки не маю. Ми багато років працювали разом і піклувалися про, можливо, тисячу післяопераційних пацієнтів. Гадки не маю, навіщо їй було дзвонити мені щодо одного з них після всіх цих років. — Кеті помовчала. — Думаєте, це якось пов’язано з тим, що сталося?
— Я не знаю, — сказала Джейн. Три слова, які вона часто казала останнім часом.
Вона відключилася, розчарована ще однією обірваною ниточкою. В цій справі їх було вже дуже багато, та, попри всі намагання, вона не розуміла, як сплести їх разом у якусь більшу картину. Можливо, це було те саме уявне обличчя на Марсі, про яке казав Гебріел: лише окремі пагорби та тіні, які вона, видаючи бажане за дійсне, перетворила на якусь неіснуючу схему.
Джейн вимкнула ноутбук і затраснула кришку. Тут усе може бути цілком звичайним, бо пограбування — один із найзвичайніших злочинів. Легко побачити найімовірнішу послідовність подій: грабіжник проникає в будинок. Несподівано повертається господиня. Злодій панікує і нападає на неї з тим самим молотком, яким він розтрощив вікно. Так, усе абсолютно логічно, крім того уламку скла, який вона знайшла біля паркану, — він як підтвердила криміналістична лабораторія, був від розбитого віконця в кухонних дверях. Чи не зафутболив його туди вбивця, коли в паніці тікав? Чи, може, він відлетів туди тому, що вікно розбили зсередини?
Дві різні можливості. Два дуже різні висновки.
16
Хай як вона намагалась згадати його обличчя, цей образ постійно вислизав від неї, наче віддзеркалення у воді, що розпливається, якщо торкнутись його рукою. Було й нема. Було й нема. Вона знала, що це обличчя ховалося десь глибоко в її пам’яті, але не могла його дістати. Натомість, коли вона заплющувала очі й думала про нього, то бачила волошки. Полинялі блакитні волошки на шпалерах, поцяткованих цвіллю та в потворних жовтих плямах від застарілого цигаркового диму.