Навіть усі ці роки вона все ще могла уявити ту спальню, ледь більшу за шафу, з одним маленьким віконцем. Віконцем, якого з таким самим успіхом там узагалі могло не бути, бо будинок примикав до схилу пагорба, що затуляв усе сонячне світло. Її кімната була похмурою тісною печерою, яку мама намагалась хоч якось прикрасити й оживити. Джуліанна повісила там фіранки, які зробила сама із залишків мережив, куплених на дворовому розпродажі. На тому самому розпродажі вона також купила картину з трояндами, яку повісила над ліжечком Емі. Це була аматорська мазня — навіть у вісім років Емі могла відрізнити роботу справжнього художника від цих плямистих потуг, підписаних внизу кимось на ім’я Юджин. Але Джуліанна постійно вигадувала способи розцвітити їхнє життя у цьому занедбаному будинку, де самі стіни просмерділи накопиченими запахами, що залишилися від безлічі попередніх мешканців. Мама завжди хотіла для неї найкращого.
Але його це ніколи не влаштовувало.
Вона надто довго придушувала спогади про ті дні, і тепер не могла пригадати його обличчя, але все ще пам’ятала його голос, грубий та сердитий, що горлав у кухні. Щоразу, коли він був в одному з таких своїх настроїв, мама відсилала Емі до її кімнати і наказувала замкнути двері, залишивши Джуліанну давати раду його люті так, як вона завжди це робила. Що зазвичай означало тихі благання і час від часу підбите око.
«Якщо я програю, ти програєш», — завжди кричав він їй. Емі не розуміла, чому ці слова мали над мамою таку владу, але вони неминуче перемагали Джуліанну і змушували її замовкнути.
«Якщо я програю, ти програєш».
Але її мама терпляче зносила синці та знущання. Втомлено чвалала щоранку о п’ятій годині на роботу в місцевій забігайлівці, де розігрівала деко і варила каву в очікуванні фермерів та далекобійників, що прийдуть на сніданок. А під вечір вона волочила натомлені ноги додому, щоб приготувати вечерю і допомогти Емі з домашнім завданням, перш ніж повернеться він. Потім вони обидві дивились, як він напивається. «Родинні цінності» — так він це називав, це він кидав в обличчя Джуліанни щоразу, як вона намагалась піти від нього. «Родинні цінності» були погрозою, кийком, який він використовував, щоб тримати їх вічно замкненими з ним у цій боротьбі.
Більшу частину часу ця боротьба розгорталася в інших кімнатах, де Емі її не бачила. Але вона чула її крізь тонкі стіни, коли лежала, зіщулившись, у ліжку, дивлячись на шпалери з блакитними волошками.
Навіть тепер, за сотні кілометрів від тієї халупи під пагорбом, вона все ще чула ті голоси у своїй голові; його, що лунав дедалі гучніше, і Джуліанни, що поступово замовкав. «Родинні цінності» означало не підіймати голови і не підвищувати голосу. Це означало вечерю на столі до шостої і твій зарплатний чек у його руці кожної другої п’ятниці.
Це означало зберігати таємниці, що у будь-який час можуть вибухнути тобі в обличчя.
Чи стоїть ще та жалюгідна халупа? Чи спить тепер у її старій спальні якась інша дівчинка, чи все це вже завалилося й з усіма своїми привидами зарито бульдозерами в землю, де йому й місце? Привиди тих волошок ніколи не зникнуть; вони тут, у її голові, все ще такі живі, що вона бачить їхні поплямовані нікотином пелюстки — але чому вона не може згадати його обличчя? Куди подівся цей спогад?
Вона згадувала лише голос, що кричав у кухні, горлав, що він ніколи не дозволить їм піти, ніколи їх не відпустить. Хай як далеко й швидко вони втечуть, він все одно їх знайде.
«Чи можливо це? Чи не він приходить по нас тепер?»
17
Я завжди любила ходити по покупки для званих вечерь. Штовхаю візок супермаркетом і уявляю гостей, що сидять за моїм столом і пригощаються стравами, які я так любовно приготувала. Не те, щоб це був якийсь особливо масштабний вечір: запрошені лише Джейн з родиною та симпатичний Баррі Фрост зі своєю неприємною дружиною Еліс, плюс Мора та (сподіваюсь) друг Мори отець Брофі. Колись мене непокоїло бачити їх двох разом, бо я росла доброю католичкою. Але погляди змінюються. У моєму віці жодні старі правила, схоже, вже не висічені в камені, безумовно не коли йдеться про любов. На випадок, якщо він справді прийде, я запланую вечерю на сімох. Сімох із половинкою, якщо рахувати маленьку Реджину. Це не набагато більше, ніж вечері на п’ятьох, які я звикла готувати щовечора, коли мої діти були ще малі й готування їжі було обов’язком, пов’язаним радше з тим, щоб просто виставити на стіл щось їстівне.