— О, Рік. Він пожбурив це і... — Вона шморгає носом, намагаючись втримати сльози.
— Він не бив тебе, ні? Бо якщо так, я...
— Ні, він мене не бив.
— Але він кидається посудом.
— Енджі, не роби з цього більше, ніж є.
— Навіть так воно все достатньо кепське.
— Ми посварились. Він пішов, щоб охолонути. Це й усе. Це все, що я можу сказати.
— Він повернеться?
— Я не знаю. — Її шморгання стає відчайдушнішим — Він може не повернутися. Я просто боюсь, що він щось зробить.
— З тобою?
— Ні! Перестань так думати! — Вона різко встає. — Мені потрібно лягти. Тож якщо ти не проти…
— Я ж ще не розповіла тобі, що сьогодні сталося.
— Енджі, мені зараз справді не до розмов. — Вона йде до виходу з кухні.
— Це щодо Трішії. Лише кілька годин тому я бачила її в супермаркеті. Вона була жива та здорова і видивлялась морозиво.
Джекі зупиняється в дверях і розвертається, щоб подивитися на мене. Те, що я бачу в її обличчі, мене спантеличує. Попри той факт, що я щойно принесла їй дуже добрі новини, вона здається наляканою.
— Ти… ти говорила з нею?
— Я намагалась, але ти знаєш. Підлітки.
— Що вона сказала?
— Вона дуже сердита на тебе.
— Я знаю.
— Що між вами двома сталося? Вона сказала, що це через те, що ти зробила.
— Вона не сказала тобі, що це було?
— Ні.
Джекі зітхає, і це звук полегшення.
— Я не можу про це говорити. Будь ласка, даси мені трохи побути на самоті? Ми маємо владнати це самі.
Я виходжу з її будинку з почуттям розгубленості. Відходжу і знаю, що вона стежить за мною, бо її змучене обличчя видніється у вікні. Я не знаю, що розриває цю родину на частини, і ніхто з них явно не збирається мені розповідати. Принаймні тепер я розумію, що тут не справа про викрадення підлітка. Натомість це справа про розлюченого підлітка та шлюб у процесі розпаду.
Просто ще один день на районі.
18
Мора подивилася на клавіші і відчула, як у неї прискорюється серцебиття, підтримуючи темп алегро, який тепер грав оркестр, відраховуючи кожну ноту, кожен такт до її соло. Вона знала свою партію так добре, що могла грати її із заплющеними очима, проте руки в неї тремтіли, а нерви натягувались дедалі тугіше під перегуки струнних та духових. Ось вступають фаготи, виводять свої трелі флейти — час.
Вона поринула в своє соло. Ноти були закарбовані в її м’язовій пам’яті, знайомі їй тепер як саме дихання, і її пальці вільно рухалися по каденції, сповільнюючись, а потім зриваючись у напружений фінал. Це був сигнал для струнних приєднати свої голоси до спільного хору. Лише тоді, коли вступила решта оркестру, вона зняла руки з клавіш. Глибоко зітхнула і відчула, як розслабляться плечі. «Я зробила це. Зіграла все без жодної хибної ноти».
А потім репетиція пішла врізнобіч. Десь серед струнних ноти зіштовхнулися в дратівливу плутанину, виштовхуючи духові. У розпал цієї дисонансної сутички по пульту різко застукала диригентська паличка.
— Стоп. Стоп! — вигукнув диригент. Фагот видав останній роздратований звук, і оркестр замовк. — Другі скрипки? Що у вас сталося? — Він насупився на порушників спокою зі струнних.
Майк Антрім неохоче здійняв свій смичок у повітря.
— Моя провина, Клоде. Загубив, де вступати. Забув, на якому ми такті.
— Майку, у нас залишилося лише два тижні до концерту.
— Знаю-знаю. Обіцяю, це не повториться.
Диригент вказав на Мору.
— Наша піаністка тут робить колосальну роботу, тож спробуймо відповідати її грі, гаразд? Тепер вернімося на п’ять тактів до спільного вступу. Фортепіано, ведіть нас, будь ласка.
Піднявши руки до клавіш, Мора побачила червоного від сорому Майка Антріма, що дивився в її бік, промовляючи самими губами: «Пробачте».
Коли за пів години репетиція скінчилася, він все ще видавався сконфуженим. Поки інші музиканти пакували пюпітри та інструменти, він підійшов до фортепіано, де Мора збирала свої ноти.
— Що ж, це було доволі принизливо. Принаймні для мене, — сказав він. — Але у вас, схоже, з цим жодних проблем.
— Навряд чи. — Вона засміялась. — Останні два місяці я тільки те й робила, що репетирувала.
— І це безумовно помітно. Вочевидь, я теж мав займатися цим більше, але мене відволікали. — Він замовк і подивився вниз на футляр зі скрипкою, який тримав у руці, ніби намагаючись підібрати слова, щоб висловити свою думку. — Ви поспішаєте? Бо я подумав, що ми могли б поговорити про розслідування.