— Парочка дев’ятирічних хлопчаків помітила його після обіду просто тут, — сказав офіцер Ліббі. — Вони гралися поблизу, пускаючи камінці, і один з них помітив у воді щось блискуче. Зайшов по коліна й дістав його.
— Як далеко він був?
— У центрі ставок близько п’ятнадцяти метрів завглибшки, але по краях досить мілкий. Тож це було, можливо, від трьох до п’яти метрів від цього берега.
— Достатньо близько, щоб його могли викинути звідси.
— Так.
— Чи бачили хлопчаки, хто це зробив? Може, помітили когось неподалік?
— Ні, але ми не знаємо, скільки він пробув у воді. Його могли викинути багато днів тому. Діти віддали його своїй мамі а вона віднесла до місцевого пункту поліції. Наш айтішник помітив що серійний номер ноутбуку відповідає тому, який ви оголосили викраденим. Він каже, що жорсткий диск витягли, що дивно для грабіжника, знаєте? Хто краде ноутбук, а потім дає собі клопіт, щоб його зламати?
— Якісь відбитки пальців?
Ліббі похитав головою.
— Про це подбала вода.
Джейн повернулася і подивилася на машини, що рухалися повз них по Перкінс-стріт.
— Викинув і поїхав. Дуже шкода, що ми не маємо жорсткого диску для вивчення.
— Той, хто його вилучив, потурбувався, щоб не збереглося жодних даних. Цей ноутбук має такий вигляд, наче хтось пройшовся по ньому молотком.
Джейн розвернулася знову до ставка, де в останньому світлі дня мерехтіли брижі.
— Навіщо так цим перейматися? Цікаво, що в ньому було?
— Ну, ми цього тепер не дізнаємось, — сказав Фрост. — Усі дані знищені.
Джейн подивилася вниз на відбитки взуття в намулі, які залишили хлопчаки, що просто випадково обрали це конкретне місце, на цьому конкретному ставку, щоб покидати камінці.
Дотепер Джейн припускала, що грабіжник понесе ноутбук на ринок, сподіваючись на швидкі гроші. Натомість осьде він опинився, розбитий та викинутий, нікому більше не потрібний. Звичайний грабіжник явно не став би такого робити. «Шо такого було в цьому ноутбуці, Софіє? Що ти таке знала, за що тебе вирішили вбити?»
Відбитки ніг хлопчаків розчинялися в сутінках. Самотній бігун знову промчав повз, дихаючи тепер швидше й важче, з глухим тупотом кроків по доріжці за ними.
— Якщо хочете поговорити з хлопчаками, що його знайшли, я маю їхні контакти, — сказав офіцер Ліббі. — Але не думаю, що вони зможуть розповісти вам щось корисне.
Джейн похитала головою.
— Не думаю, що якісь дев’ятирічні розколють для нас цю справу.
— Хоч вони, ймовірно, сплять і бачать розмову з детективом. Ви ж знаєте хлопців.
Хлопці.
Джейн подивилася вниз на майже невидимі вже відбитки взуття і раптом згадала пару блакитних «Найків», що лежала у захаращеній спальні одного хлопця. Який, імовірно, міг дати їм якісь відповіді.
Вона повернулась до Фроста.
— Дані на жорсткому диску, кажеш?
— Так?
— Можливо, є спосіб їх відновити.
Русалонька Аріель все ще напівлежала на своєму ліжечку з мушель в оточенні своїх незвичайних ракоподібних прихильників, але тепер ця водяна країна чудес була в спальні Джамала Берда. Джейн нахилилася ближче, щоб подивитися на золоту рибку Генрі, яка дивилася на неї у відповідь таким пильним поглядом, що цілком можна було повірити: за тими виряченими очима ховається мозок.
— Рибка видається щасливою, — сказав Джамалові Фрост. — Ти, мабуть, дуже добре про неї дбаєш.
— Стараюся робити все правильно, — відповів Джамал. — Ви знаєте, що золоті рибки впізнають обличчя? І їх можна навчити різних трюків?
— А ти знаєш, що вони можуть жити до сорока років? — спитала Джейн. — Я дізналася про це от щойно на днях. —«Від патологоанатома, яка геть усе знає»,
Джамал знизав плечима, не вражений.
— Так, це я вже знав. — Усі навколо, здавалось, багато знали про життя золотих рибок. Усі, крім Джейн. — Через свою астму собаку я мати не можу, — сказав Джамал. — Але з рибками все гаразд. А ця ще й житиме довго, якщо я добре про неї дбатиму.
— Та годі вам, ви ж сюди не про рибок прийшли говорити, — сказала мама Джамала. Пані Берд дивилася на них від дверей з кам’яним обличчям. Щойно вони зайшли до її будинку, вона дістала телефон і тепер тримала його в руці, готова записати будь-які погрози її синові.