Він знизав плечима.
— То добрі дні, то погані. Здебільшого добрі.
— Вона згадує?.. Ну, ти знаєш. Його.
— Ми це пройшли. У будь-яких стосунках потрібно навчитись рухатися далі, чи не так? Важливо те, що вона повернулася до мене. — Він подивився на дощ, що струменів вітровим склом. — Мені було погано самому. Я ненавидів бути один, реєструвався на цих дурних сайтах знайомств. Ти пам’ятаєш.
Так, Джейн справді пам’ятала, бо він ділився своїми жалями після кожної відмови, кожного катастрофічного побачення. Вона чула про них усі, і навіть якщо не особливо симпатизувала Еліс, Фрост явно кохав її і був нещасний без неї.
— Все одно, коли говоритимеш з мамою, скажи їй, що це ніяк не пов’язано з її кулінарним талантом. Це просто дієта Еліс.
— Я їй передам, — сказала Джейн, але вона знала; якщо ти тільки не в комі, у тебе немає жодних виправдань за відмову їсти з любов’ю приготовані страви Анджели.
— Схоже, буря стихає, — сказав він.
Дощ поменшав до мряки, але коли Джейн глянула на небо, то побачила чорні хмари, що клубочилися на півноче. В тому напрямку, куди вони їхали.
— Вона повернеться.
Двома годинами пізніше вони повернули на брудну дорогу. Буря накидала там цілу смугу перешкод із гілок, і Джейн мусила об’їжджати їх на шляху до того, що колись було домом викладачки Колбі-коледжу Елоїзи Крейтон. На під’їзній доріжці вже була припаркована автівка зі службовими номерами штату Мен, і коли вони під’їхали до неї, водійські дверцята відчинились і з них вийшов просто якийсь медвідь, а не людина. Це був чоловік за сорок, одягнений по погоді в дощовик, але його коротко підстрижене волосся було непокрите, і він стояв без капелюха під мрякою, терпляче чекаючи, поки вони виберуться зі своєї машини.
— Детектив Ріццолі? Я — Джо Тібодо.
— А це мій напарник, детектив Фрост, — сказала вона і розвернулася до оселі. Це був симпатичний дерев’яний будинок з великими вікнами та високим дахом, що ідеально пасував такій масивній конструкції. — Вау. Чудове місце.
— Так, скидався б на будиночок мрії, якби не історія, що з ним пов’язана. — Він косо зиркнув на небо. — Ходімо всередину, поки не полило знову.
— Ви сказали, що зараз тут хтось живе? — спитала Джейн, коли вони піднялися сходами на ґанок.
— Ной та Енні Луц. Енні чекає на нас. Вона не надто щаслива щодо причини нашого візиту. Її це, певно, непокоїть, нагадує про те, що тут сталося.
Перш ніж вони встигли постукати, вхідні двері розчахнулися, і на порозі з’явилася молода жінка, притримуючи на стегні білявого малюка.
— Здрастуйте, Енні, — сказав їй Тібодо. — Дякую за дозвіл нам роздивитися навколо.
— Мушу визнати, що мені це трохи неприємно. Згадувати це знову. — Енні подивилася на Джейн із Фростом. — Тож ви з бостонської поліції?
— Так, мем, — сказала Джейн.
— Сподіваюсь, цей візит означає, що ви нарешті збираєтесь його заарештувати. Бо мені ненависна думка, що він усе ще ходить десь там. Правда в тому, що якби я раніше знала, що тут сталося, то ніколи б не дозволила своєму чоловікові підписати договір оренди.
Вони зайшли до будинку, Джейн підняла очі й побачила відкриті балки, що здіймалися арками в шести метрах над головою. Вікна від підлоги до стелі виходили на задній двір, оточений лісом. Хоч сам будинок був просторий, ці близькі дерева та чорні хмари, що збиралися вгорі, робили краєвид некомфортно клаустрофобним.
— Скільки ви вже тут живете, пані Луц? — спитала Джейн.
— Вісім місяців. Мій чоловік викладає в Колбі-коледжі. На кафедрі хімії. Ми переїхали сюди з Лос-Анджелеса, і коли побачили цей будинок, не могли повірити, як дешево його здавали. Потім няня розповіла мені про... — Енні поставила свого непосидючого малюка, і він одразу побіг до плюшевого коали, що лежав на підлозі. — Я була шокована, коли почула, що тут сталося вбивство.
— Ви навіть не здогадувались, коли заселилися? — спитав Фрост.
— Ні, і, гадаю, агент мав сказати про це моєму чоловікові, чи не так? Ноя це не надто напружує, але ж це не він сидить удома сам з дитиною весь день. Я знаю, що це було вже давно, але все одно. — Вона обійняла себе, ніби до будинку раптом увірвався холодний вітер. — Такі історії насправді ніколи не минають без сліду.
— Я збираюсь провести їх будинком, Енні, — сказав Тібодо. — Нічого, якщо ми подивимося спальні?
— Нічого, йдіть. — Вона подивилася на сина, що сидів на підлозі, щасливо граючись з цілим зоопарком м’яких іграшок. — Я буду тут, унизу, з Ноланом. Можете вільно все роздивитися, що тільки захочете.
— Дякуємо, мем, — сказав Фрост, але Енні вже сиділа на підлозі біля дитини і на них не дивилася. Можливо, не хотіла згадувати про причину їхньої появи в її домі.