— Тоді в чому?
— Не можу про це говорити. Я їй обіцяв.
— Ти вже стільки мені всього сказав. Не можеш зараз замовкнути?
Він кладе руку на серце.
— Деякі речі джентльмен ніколи не зробить. І одна з них — це розголошення таємниці леді. Тож ти можеш мені довіряти, Енджі. Бо я б ніколи не розголосив жодної твоєї. — Він зазирає мені в очі, і я майже відчуваю, як він проникає мені в голову копирсаючись у мозку.
— Не маю я жодних таємниць.
— Усі мають. — Він обдаровує мене хитрою усмішкою. — Можливо, тобі час завести ще кілька.
— Ти колись перестанеш, Джонасе?
— Ти що, звинувачуватимеш мене за спробу? Ти — приваблива жінка і живеш одразу через вулицю. Це як дивитися у вітрину кондитерської і ніколи не мати шансу щось купити. — Він перехиляє свій келих і відставляє його. — Слухай, я знаю, що ти віддала своє серце Вінсові. Але якщо ти колись передумаєш, то знаєш, де я живу.
Я проводжаю його до дверей, бо так роблять усі чемні господині. А ще тому, що він справді видається розчарованим, і це має мені лестити, але натомість лише змушує мене співчувати йому. Дивлюсь, як він перетинає вулицю до свого будинку і думаю, як він сам лягає, сам прокидається, сам снідає. Я принаймні можу чекати на повернення до мене Вінса, щойно його сестра зможе знову подбати про себе, але Джонас такої перспективи не має. Принаймні не зараз. Він вмикає у своєму будинку світло і з’являється у вікні вітальні. І знову тягає свої залізяки, тримаючи ці м’язи в тонусі й готовими до наступних завоювань.
Раптом я помічаю ще один рух. Цього разу мою увагу привертає не один із Ґрінів; це Ларрі Леопольд, що виїжджає задом зі свою під’їзної доріжки. Не думаю, що він мене бачить, коли проїжджає повз мій будинок, і це добре — не хочу, щоб він думав, що я тільки те й роблю, що шпигую за сусідами. Але вже по десятій вечора, і я гадаю, куди він їде о цій порі. Останні кілька тижнів я була зосереджена на Трішії, а потім на Ґрінах, і не звертала увагу, що ще відбувається по сусідству. Джонас правду казав: усі мають таємниці.
Цікаво, які має Ларрі.
Уже збираюсь зачинити двері, коли помічаю біля своєї ноги щось біле — якийсь папірець. Він, мабуть, стирчав у дверях і випав, коли виходили мої гості. Я підіймаю його і заношу всередину, щоб прочитати під лампою передпокою.
У цьому посланні лише три слова, і, судячи із заокругленого почерку, писала жінка.
«Дайте нам спокій».
Я підходжу до вікна і дивлюся на будинок Ґрінів. Це написала Керрі Ґрін, більше нема кому. От тільки я не знаю: благання це чи погроза.
«Дайте нам спокій».
У будинку через вулицю тріпочуть жалюзі, і я помічаю силует. Це вона, боїться, що її побачать.
Або їй не дозволено бути побаченою?
Я думаю про ґрати на їхніх вікнах та пістолет на поясі її чоловіка. Думаю про той день, коли познайомилася з ними, про те, як він владно поклав свою руку на її плече, і розумію, що вона боїться не мене; вона боїться його.
«Просто попроси мене, Керрі, — думаю я. — Подай мені сигнал, і я допоможу тобі втекти від цієї людини».
Але вона відходить від вікна і вимикає світло.
24
Вечірня спека важко висіла над садом, повітря повнилося солодкими пахощами бузку. Ентоні Їлмаз із садовою лопаткою в руці виполював бур’ян, обтрушуючи землю з коренів.
— Знаю, це схоже на роботу, але для мене це задоволення, — сказав він. — Після довгого дня в офісі, де ми говоримо лише про інвестиції та податки, я так розслабляюся. Виполюючи бур’ян. Видаляючи голівки зів’ялих квіток. Приходжу додому, знімаю діловий костюм та краватку і одразу прямую до свого саду. Це підтримує мій спокій. — Він усміхнувся Джейн з Фростом; навіть із посивілим волоссям та глибоко прорізаними зморшками від сміху, він усе ще мав хлопчачу усмішку, живу та пустотливу. — А ще подалі від всюдисущого волосся моєї дружини.
Джейн дихала на повні груди, вдихаючи чудові аромати, і гадала, чи матиме вона колись свій сад. Із рослинами, які примудриться не вбити, як майже всі хатні рослини, яким не пощастило стати її власністю. А тут рододендрони та маки були в повному розквіті, а кущі півоній обрамляли кам’яну доріжку, де на сонечку ніжився величезний помаранчевий кіт. Клематіс та виткі троянди підіймалися стовбуром мертвого дерева і звішувалися через паркан, ніби намагалися втекти в ліс. Ніщо у цьому саду не було впорядкованим, проте все було ідеальним.
Звук відчинення розсувних дверей на веранду змусив Ентоні повернутися до будинку.