— А, дякую, люба, — сказав він, коли в сад вийшла його дружина Еліф, несучи карафку, повну блискучої червоної рідини, що видзвонювала кубиками льоду. Вона поставила її на столик на веранді й запитально подивилася на чоловіка.
— Вони прийшли поговорити про вбивство, про яке я тобі розповідав. Пані професорки з Колбі-коледжу.
— Але це ж було багато років тому. — Вона подивилася на Джейн. — Мій чоловік був тоді ще студентом.
— Справу так і не розкрили, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо дещо відтворити.
— Чому ви просили про це Ентоні? Ви ж не думаєте...
— Немає про що турбуватися, — сказав Ентоні, заспокійливо погладжуючи дружину по руці. — Але, можливо, я зможу їм допомогти. Принаймні я на це сподіваюся. — Він потягнувся по карафку й наповнив склянки. — Будь ласка, детективи, сідайте. Це гібіскусовий чай, просто з Туреччини. Прохолоджувальний і повний вітамінів.
Цього спекотного й вологого надвечір’я холодний чай був спокусливим напоєм, і Джейн кількома ковтками видудлила половину своєї склянки. Еліф спостерігала за нею, явно занепокоєна цим візитом поліції. Але Ентоні зовсім не здавався занепокоєним, потягуючи свій чай під передзвін льоду.
— Навіть після всіх цих років, — сказав він, — я дуже добре все пам’ятаю, бо це був тоді такий шок. Жахливі спогади залишаються з тобою, наче шрами, що ніколи не зникають. Я навіть чітко пам’ятаю, де був, коли почув цю новину. У кафетерії в кампусі, сидів з однокурсницею, якою в той час цікавився. — Він подивився на дружину і примирливо розвів руками. — Мені вистачило двох побачень, щоб зрозуміти, що не так вже вона мене й цікавить. Але новина про вбивство — це дуже яскравий спогад. — Він подивився на свою склянку. — Бо професорка Крейтон була дуже особлива для мене.
— Що ви маєте на увазі під «особлива»? — спитав Фрост.
— Я лише потім почав цінувати те, як багато вона робила, щоб допомогти мені, іноземному студентові. Я був просто кощавий хлопчик зі Стамбула, не впевнений, чи туди потрапив. А ті жахливі зими! У Стамбулі теж буває сніг, але я був не готовий до того, що в Мені аж так холодно. Одного ранку я прийшов на заняття в групі першокурсників професорки Крейтон з англійської мови, ловлячи дрижаки, з синіми губами. А вона дала мені свій вовняний шалик, отак-от просто. — Він усміхнувся, піднявши погляд на ґрона квіток гліцинії над головою. — Людина запам’ятовує такі жести. Прості вияви доброти. Вона стала моєю методисткою. Запрошувала мене на різдвяну вечерю, коли я не міг дозволити собі полетіти на свята додому. Заохотила мене вступити в аспірантуру. Моя мама була так далеко, і професорка Крейтон стала для мене майже другою мамою. Саме тому її вбивство було... — Він похитав головою. — Це було важко, особливо для мене.
— Коли ви востаннє бачили її живою? — спитала Джейн.
— Це було на тому прийомі в неї вдома. Я тоді був вже старшокурсник, і вона запросила зо два десятки інших старшокурсників, якими опікувалася. Це було десь перед Гелловіном, гадаю. Пам’ятаю, що сутеніло дуже рано, а листя вже змінило колір. Була святкова атмосфера, всі ми потягували вино, теревенили про те, що планували робити після випуску. Аспірантуру, роботу. Подорожі. Ми всі припускали, що маємо майбутнє, але ж ніколи не знаєш, правда? Що один із нас може за кілька днів померти.
— Якою професорка Крейтон видалася вам того вечора? — спитала Джейн. — Може, занепокоєною? Засмученою?
Ентоні обміркував запитання.
— Та ні, не думаю.
— Ви знали про битву за опіку над дитиною, яку вона вела з колишнім чоловіком?
— Я знаю, що їй запропонували посаду викладача на західному узбережжі, а він не хотів, щоб вона забирала їхню доньку. Це, якщо чесно, я цілком розумію. Я б теж бився з усіх сил, якби хтось спробував забрати наших доньок. — Він потягнувся до руки дружини. — З цим мені ніколи не довелось стикатися, слава Богу.
— Ви зустрічалися з донькою професорки Крейтон?
— О, так. Вона була там того вечора на прийомі. Не пригадую її ім’я.
— Лілі.
— Точно, Лілі. Гарненька дівчинка з довгим білявим волоссям, схожа на маленьку принцесу. Але дуже тиха. Вона все ще одужувала після якоїсь операції на серці, і, я думаю, трохи сторонилася людей. Ми всі були з нею люб’язні, звісно. Хто зможе опиратися чарам маленької дівчинки?
Джейн із Фростом перезирнулися. «Можливо, хтось саме й не зміг».
— Я читала запис вашої розмови з детективом Трембле. Знаю, що відтоді минуло багато часу, але, можливо, у вас був шанс подумати більше про той вечір. Згадати інші деталі, — сказала Джейн.