Джейн продовжила огляд до головної спальні, де побачила на комоді ще одне фото в рамочці: Софія з чоловіком у щасливіші часи. Живі часи. Вони стояли рука в руці на пляжі, і роки, що минули з їхнього весільного фото, додали обом зморщок та кілограмів. Їхні талії стали ширші, а зморшки від сміху глибші. Вона відчинила шафу і побачила, що крім одягу Софії там досі висіли куртки та штани Тоні. Як боляче, мабуть, було їй відкривати щоранку цю шафу і бачити одяг свого покійного чоловіка. Чи, може, її заспокоювала можливість торкатися тканини, яку він носив, удихати його запах?
Джейн зачинила дверцята шафи. Фрост мав рацію: якщо Софія й мала ноутбук «Еппл», у цьому будинку його не було.
Вона пішла в кухню, де на стійці лежали пластикові пакети з кукурудзяним тістом та сухим кукурудзяним листям. В усьому іншому кухня була лаконічна, з чисто витертими поверхнями. Софія була медсестра; можливо, витирати та стерилізувати поверхні для неї була друга натура. Джейн відкрила буфет і побачила полиці, повні незнайомих приправ та соусів. Уявила, як Софія штовхала свій супермаркетовський візок між рядами, плануючи страви, які приготує для себе. Ця жінка жила сама і, ймовірно, сама вечеряла, і на підставі її екстравагантно забитої спеціями шафки, вона, мабуть, отримувала від приготування їжі втіху. Ще один фрагмент пазлу, була Софія Суарес — жінка, що дуже любила готувати та плести. Жінка, що сумувала за своїм покійним чоловіком так сильно, що тримала його одяг у шафі і присвячене йому святилище у вітальні. Жінка, що любила любовні романи та свою золоту рибку. Жінка, що жила сама, але померла безумовно не сама. Хтось стояв над нею, тримаючи знаряддя її вбивства. Хтось дивився, як вона робить свій останній подих.
Джейн оглянула вибите скло в кухонних дверях — місце проникнення. Зловмисник висадив скло у дверній рамі, просунув туди руку і відчинив засувку. Детектив вийшла у бічний двір, голу смугу гравію з одним порожнім сміттєвим баком і кількома пророслими бур’янами. Там були ще уламки, але гравій не зберіг жодних відбитків ніг, а ворота мали просту клямку, яку легко було підняти ззовні. Жодних камер безпеки, жодної сигналізації. Софія, мабуть, почувалася безпечно у цьому районі.
Мобільний Джейн задзвонив вереском скрипок. Це була тема з фільму «Психо», що добряче напружила їй нерви. Не дивлячись на ім’я абонента, вона заглушила телефон і зайшла назад всередину.
«Медсестра. Хто в біса вбиває медсестер?»
— Не відповідатимеш їй? — спитала Моро, коли Джейн повернулася до їдальні.
— Ні.
— Але ж це дзвонить твоя мама.
— Саме тому й не відповідатиму. — Вона побачила підняту брову Мори. — Вона сьогодні дзвонить уже втретє. Я й так знаю, що вона скаже. «Що ти за коп такий? Тебе що, навіть не цікавить викрадення людини?»
— Когось викрали?
— Та ні. Просто якесь дівчисько з її кварталу втекло з дому. Воно вже не вперше тікає.
— Ти впевнена, що там нічого більшого?
— Я вже говорила з поліцією Ревіра, і це — їхня справа. Їм не потрібне моє втручання. — Джейн знову подивилася на тіло. — В мене достатньо свого клопоту.
— Детектив Ріццолі? — покликав чийсь голос.
Джейн розвернулася і побачила патрульного, що стояв у вхідних дверях.
— Так?
— Щойно приїхала онука сусідки. Вона готова для вас перекладати, якщо ви хочете поговорити з сусідкою.
Джейн із Фростом вийшли на вулицю, де сонячне світло було таке яскраве, що Джейн на якусь мить зупинилася, щоб дати звикнутись очам. За ними спостерігало з десяток сусідів — стояли на боковій доріжці, приваблені видовищем службових машин, припаркованих на їхній вуличці. Коли позаду ряду патрульних машин зупинився фургон криміналістів, дві сивочолі жінки похитали головами, притиснувши руки до ротів у тривозі. Це не була циркова атмосфера, з якою Джейн надто часто стикалася в центрі, де місця злочинів були розвагою. Смерть Софії явно приголомшила тих, хто її знав, і вони у скорботному мовчанні дивились, як Джейн із Фростом пішли до сусідського будинку.
Вхідні двері відчинила молода азійка, вдягнена у штани в тонку смужку та випрасувану білу блузку — на диво ділове вбрання для суботнього ранку.
— Вона ще дуже засмучена, але прагне поговорити з вами.
— Ви її онука? — спитала Джейн.
— Так. Лена Леонґ. Це я викликала поліцію. Бабуся спочатку подзвонила мені, в паніці, і попросила викликати для неї поліцію, бо їй незручно розмовляти англійською. Я хотіла приїхати сюди раніше, щоб перекладати, але мала зустрітися з клієнтом у центрі.
— Суботнього ранку?