— Вам знайоме таке ім’я: Джеймс Крейтон?
— Ні. А має бути?
— Добре подумайте, Емі. Це ім’я ніяк у вас не відлунює?
— Вибачте, але після аварії моя пам’ять... — Вона похитала головою.
— Як щодо вашого батька? Що ви пам’ятаєте про нього? — спитала Джейн.
— Ви ж знаєте мого батька.
— Я маю на увазі не доктора Антріма. Я маю на увазі вашого біологічного батька.
Навіть у темряві Джейн побачила, як ця молода жінка раптом напружилася.
— Чому ви про нього питаєте?
— Як добре ви його пам’ятаєте?
— Намагаюсь забути.
— Ваша мама сказала, що вам було вісім, коли ви востаннє його бачили. Чи може він бути цим чоловіком, який вас переслідує.
— Не називайте цю людину моїм батьком.
Трохи здивована її запалом, Джейн мовчки роздивлялась Емі. Дівчина дивилася на неї з викликом, ніби підбурюючи Джейн перетнути якусь невидиму межу.
— Він був такий жахливий, Емі? — нарешті спитала Джейн.
— Вам краще спитати це в моєї мами. Це вона мала справу з його знущаннями. Всіма синцями та підбитими очима.
— Ви знаєте, де він тепер?
— Гадки не маю. І мені насправді байдуже. — Емі різко встала, чітко показуючи, що розмову закінчено. — А тепер я б хотіла поїхати додому.
— Ми проведемо вас до вашої машини, — сказала Джейн, також встаючи зі свого стільця. — Але спочатку я роздивлюся навкруги. Щоб переконатися, що він усе ще не десь поблизу.
Джейн проштовхалася крізь натовп у барі, вдихаючи дисгармонійні аромати парфумів, засобів після гоління та перегару, і вийшла надвір. Було полегшенням знову дихати свіжим повітрям. Вона сканувала запруджену вулицю. Цього п’ятничного вечора натовп просто бурлив: жінки у коротких спідницях і на високих підборах, бізнесмени в краватках, вовчі зграйки молодих хлопців.
А потім вдалині вона помітила його: чоловіка в сірому дощовику, що йшов від неї у бік міського парку.
Вона припустила за ним.
Він був надто далеко, щоб вона могла бути впевнена, що це той самий чоловік з кладовища, але він мав ту саму довготелесу статуру. Джейн намагалась тримати його в полі зору, поки він плив морем перехожих, але чоловік рухався дуже швидко і просто до темного парку. Якщо він зайде туди, вона загубить його в тій темряві.
Джейн почала бігти, розштовхуючи перехожих, що були надто неуважні, щоб розступитися. Вона намагалась пробитися крізь щільний вузол людей і врізалась у плече якогось чоловіка.
— Агов, жіночко! — гарикнув він. — Дивіться, куди йдете!
Цього зіткнення було достатньо, щоб її відволікти. А коли вона зібралась знову зосередитися на своєму переслідуваному, він зник.
Джейн добігла до перетину Ньюбері та Арлінґтон, промчала через вулицю до парку. «Де ж він, де?» Повз неї неспішно пройшла пара, рука в руці. На галявинці сиділи колом підлітки, граючи пісні на гітарах. Вона сканувала місцевість і раптом побачила його на протилежному перехресті. Коли перетнула вулицю в його бік, він підняв очі й усміхнувся, але його усмішка була адресована не Джейн. Вона була призначена іншій жінці, що підійшла просто до нього й поцілувала в щоку. Після чого вони з цією жінкою взялися за руки і пішли разом, просто повз Джейн.
Не та людина.
Джейн похапцем оглядала вулицю, але чоловіка з кладовища ніде не було видно. Якщо він узагалі колись там був.
— Емі могла помилитися, — сказав Фрост. — Можливо, вона побачила того самого типа, що й ти, і подумала, що це та людина з кладовища.
— Вона наполягає, що абсолютно впевнена, — зітхнула Джейн. — А якщо вона має рацію, це означає, що в нас проблема.
Джейн із Фростом сиділи в її машині біля житла Антрімів, де щойно передали Емі під опіку мами з татом. Це був район симпатичних будинків та старих дерев, з акуратно підстриженими садочками та кущами, який насильство, здавалось, обходило десятою дорогою. Але насправді таких районів не існувало. Навіть тут, на цій тихій вулиці, Джейн відчувала загрозу, що нависла над цим будинком. Над Емі Антрім.
— Якщо це справді був він на Ньюбері-стріт, то це не збіг, — сказала вона. — Він не просто випадково знайшов її у тій взуттєвій крамниці.
— Вона сказала, що приїхала туди просто з дому. Якщо він простежив за нею туди...
— Це означає, що він знає, де вона живе.
Вони замовкли. Обоє подивились на оселю Антрімів, де Емі з батьками досі сиділи у вітальні. Ті були приголомшені, звісно, але, можливо, не вповні усвідомлювали, якою небезпечною може бути ситуація Емі.
— То мав бути його передплачений телефон. Це він дзвонив до будинку Антрімів, — сказала Джейн. — А коли відповіла Джуліанна, він відключився. Бо насправді хотів поговорити з Емі.