— Це Емі написала? — спитала Джейн.
— Це перша чернетка її дипломної роботи про мисткиню Артемізію Джентілескі. Вона була художниця епохи бароко. Робота потребує ще доопрацювання, бо Емі не змогла розкрити важливу подію в житті Артемізії, ймовірно, тому, що вважала надто незручним про неї писати. Але те, що вона вже написала, дуже й дуже добре.
— Що може бути незручного в мистецтвознавстві?
— Я покажу вам одне зображення, що допоможе проілюструвати суть. — Він набрав щось на своєму ноутбуці, а потім розвернув його екраном до них. — Це картина Артемізії. Вона висить у галереї Уффіці у Флоренції. Багато людей вважають її тривожною.
«З вагомої причини». Джейн насупилася на гротескне зображення двох жінок з похмурими обличчями, що притискають наляканого чоловіка до ліжка, поки одна з них жорстоко перерізає йому горло мечем. Кожна деталь, від крові, що струменіє з його шиї, до складок розкішного вбрання людини, що помирає, передана з шокуюче витонченою точністю.
— Це «Юдіф, що вбиває Олоферна», — повідомив Гартгорн.
— Не те, що я б хотіла бачити в себе на стіні, — сказала Джейн.
— Проте, погляньте на цю деталізацію, силу. Холодну лють на обличчі Юдіф! Це портрет жіночої помсти. Це була особиста тема в житті Артемізії.
— Чому?
— В молодості Артемізію зґвалтував її вчитель. У цій картині бачиш її лють, відчуваєш її задоволення від звершення власного правосуддя. Вона прославляє насильство, але це насильство в ім’я справедливості. Саме тому дуже багатьох моїх студенток захоплює Артемізія. Вона породжує жіночі фантазії про покарання чоловіків, які їх скривдили. Це сила для безсилих. — Він закрив ноутбук і подивився на Джейн, ніби вона особливо розуміла, про що він говорив. — Тепер ви розумієте, чим ця тема привабила Емі.
— Силою для безсилих.
— Вічна тема. Жертви дають здачі й перемагають.
— Думаєте, Емі вважала себе жертвою?
— Вона сказала мені, що одна з причин, чому цей твір Артемізії захоплює її, полягає в знущаннях, яких зазнавала її мама від попереднього партнера. Я дізнався, що це було багато років тому, але такі травми відлунюють до кінця вашого життя. І тепер, якщо її переслідують... — Він запнувся, зненацька вражений новою думкою. — Цей наїзд на неї у березні. Чи не пов’язаний він якось з її переслідувачем?
— Ми не знаємо.
— Бо якщо це була не випадковість... — Він подивився на Джейн. — Тоді ця людина намагається її вбити.
28
Через вулицю щось відбувається.
Хай як намагаюсь не пхати в це свого носа, попри всі попередження від доньки та поліції Ревіра, я просто не можу ігнорувати те, що бачу неозброєним оком з вікна своєї вітальні: білий фургон знову тут. Фургон, що крутиться моїм районом без жодних очевидних причин. Цього разу він припаркований трохи далі по вулиці, майже просто перед будинком Леопольдів. Учора ввечері я бачила, як він спускався вулицею, рухаючись достатньо повільно, щоб я краєм ока помітила водія — чоловіка з коротким волоссям, що дивився на будинок Ґрінів.
А тепер ось він, припаркований на узбіччі у напрямку до мене.
Не знаю, коли він там опинився. Я не бачила його о п’ятій вечора, коли визирала з вікна, але тепер, о восьмій п’ятнадцять, він стовбичить на узбіччі з вимкненим двигуном та світлом. Припаркована автівка необов’язково має тривожити, але коли водій просто сидить там, щось тут не так. Надворі надто темно, щоб побачити обличчя водія; з цієї відстані він — лише силует у вітровому склі.
Я дзвоню Леопольдам. Слухавку бере Лорелея.
— Той фургон, припаркований під вашим будинком, — кажу я їй.
— Фургон?
— Пам’ятаєш, білий, що постійно крутиться поблизу. Не привертай його увагу! Вимкни світло перед тим, як визирнути з вікна.
— На що я маю дивитися?
— Роздивись водія, і, можливо, ти його впізнаєш, я хочу знати, чому він весь час повертається.
Я чекаю на лінії, а Лорелея вимикає світло і підходить до вікна.
— Гадки не маю, хто це, — каже вона. — Зараз спитаю у Ларрі. Гей, Ларрі! — кричить вона.
По телефону я чую, як її чоловік бурчить, заходячи до кімнати.
— Чого це тут вимкнене світло? Що ти робиш?
— Анджела подзвонила сказати, що той білий фургон припаркований біля нас. Ти не знаєш його водія?