— Деякі з моїх клієнтів не можуть приїхати у жоден інший час. Я імміграційна адвокатка і представляю інтереси багатьох працівників ресторанів. Суботній ранок — єдиний час, коли вони вільні для зустрічі зі мною. Тож роблю, що мушу. — Лена махнула, щоб вони заходили. — Вона в кухні.
Джейн із Фростом пройшли крізь вітальню, де диван у клітинку видавався новісіньким під пластиковими накривками. На кавовому столику стояла миска із вирізьбленими з каменю фруктами: нефритового кольору яблуками і виноградом з рожевого кварцу. Вічно сяючий продукт, що ніколи не зіпсується.
— Скільки років вашій бабусі? — спитав Фрост, ідучи за Леною до кухні.
— Їй сімдесят дев’ять.
— І вона зовсім не говорить англійською?
— О, вона розуміє набагато більше, ніж вдає, але говорити надто соромиться. — Лена зупинилася в коридорі і вказала на фото на стіні. — Це бабуся і ми з батьками, коли мені було шість. Батьки живуть у Плімуті і весь час просять бабусю переїхати до них, але вона відмовляється. Вона живе в цьому будинку вже сорок п’ять років і не збирається поступатися своєю незалежністю. — Лена знизала плечима. — Вона вперта. Що тут поробиш?
У кухні вони знайшли пані Леонґ, що сиділа за столом, опустивши голову на руки, з неслухняним срібним волоссям, наче пух кульбабки. Перед нею стояла чашка чаю, що парувала ароматом жасмину.
— Бабусю? — покликала її Лена китайською.
Пані Леонґ повільно підняла на своїх гостей червоні від плачу очі. Вона вказала на вільні стільці — і вони всі сіли Лена поруч з бабусею.
— Для початку, Лено, можете розповісти, що вона сказала вам по телефону? — спитав Фрост, дістаючи блокнот.
— Вона сказала, що вони з Софією планували провести цей ранок разом. Але коли бабуся пішла до сусіднього будинку і подзвонила, ніхто не відповів. Двері були незамкнені, тож вона зайшла. І побачила кров. А потім побачила Софію.
— О котрій це було?
Лена перепитала бабусю, і пані Леонґ відповіла довгим потоком слів мандаринською, що було явно більше, ніж просто повідомити час.
— Незадовго перед восьмою, — сказала Лена. — Вони збирались приготувати разом тамале. Зазвичай вони роблять це у січні, але тоді минуло ще надто мало часу зі смерті Тоні, і Софія ще не оговталась.
— Це ви про пана Суареса? — спитала Джейн. — Як він помер?
— Це був геморагічний інсульт. Його прооперували, але він вже не отямився. Провів три тижні у комі, а тоді помер. — Лена похитала головою. — Він був такий милий, такий люб’язний з моєю бабусею. Насправді з усіма. Можна було бачити, як вони з Софією трималися за руки щоразу, як гуляли навколо кварталу. Наче молодята.
Фрост підняв очі від блокноту.
— Ви кажете, ваша бабуся з Софією збирались приготувати цього ранку тамале. А як вони розмовляли одна з одною?
Лена насупилася.
— Перепрошую, що?
— Ваша бабуся не говорить англійською. А я припускаю, що Софія не говорила китайською.
— Їм не потрібно було розмовляти, бо приготування їжі і є мова. Вони дивились і смакували разом. Вони завжди обмінювалися стравами. У Софії коронною було тамале. У моєї бабусі — чудове рагу з бичачих хвостів.
Джейн подивилася на стійку зі спеціями біля плити, на колекцію приправ та соусів, що так відрізнялись від Софіїних. Вона згадала мішечки з кукурудзяним тістом на кухні загиблої і уявила, як ці дві жінки сидять пліч-о-пліч, загортаючи в кукурудзяне листя подушечки з кукурудзяного борошна, сміючись і теревенячи різними мовами, але абсолютно розуміючи одна одну.
Джейн дивилась, як пані Леонґ витирає обличчя, залишаючи вологі смужки на щоці, і думала про власну маму, теж запекло незалежну, що також жила сама. Думала про всіх інших жінок у цьому місті, самих удома вночі. Жінок, яких би стривожив звук розбивання скла та незнайомих кроків.
— Минулої ночі, — спитала Джейн, — ваша бабуся чула щось незвичайне? Якісь голоси, гармидер?
Перш ніж Лена встигла перекласти, пані Леонґ уже хитала головою. Вона явно зрозуміла запитання і відповіла ще одним довгим потоком слів мандаринською.
— Бабуся каже, що нічого не чула, але вона лягає спати о десятій, — переклала Лена. — Софія була на вечірній зміні в лікарні, і зазвичай вона приходить додому близько половини дванадцятої, опівночі. До того часу бабуся вже спить. — Лена зупинилася, бо лані Леонґ заговорила знову. — Вона питає, чи сталося це саме тоді? Одразу як Софія прийшла додому?
— Ми так гадаємо, — сказала Джейн.
— Це було пограбування? Бо по сусідству вже було кілька проникнень.
— Коли були ці проникнення? — спитав Фрост.