— А що з нею? — питає Аґнес.
— Та, з ким спить Ларрі!
— Я не можу нічого підтвердити чи спростувати, — каже Джонас.
— Ти й не мусиш! Ситуація достатньо зрозуміла, щоб…
Ляскіт ще одного пострілу змушує нас усіх завмерти. Ми стоїмо там, паралізовані, навіть коли чуємо, як Лорелея кричить: «Припини! О, Господи, будь ласка, припини!». Це зойк щирого жаху, крик жінки, що відчайдушно благає когось, все одно кого, врятувати її.
Я навіть не зупиняюся, щоб подумати про це; я біжу до будинку Леопольдів. Не те, щоб я була геть сама; у цій бійці я маю підтримку. Хтось має врятувати Лорелею, і наразі ми — єдині, хто може це зробити.
Я видираюся сходинками на ґанок і перше, що бачу крізь дверний отвір, — це бите скло, що всипає передпокій. Кілька кроків всередину, і я помічаю, звідки це скло: з розтрощеної рами картини, що тепер висить на стіні передпокою перехняблена.
Я рухаюся до вітальні, хрумкочу черевиками по уламках скла, і мене змушує завмерти вигляд крові. Це лише кілька патьоків, але вони яскраво помітні на білому шкіряному дивані Лорелеї, що, як вона колись гордо мені повідомила, коштує дві тисячі доларів. Мій погляд повільно розвертається до джерела цієї крові: Ларрі, який тепер лежить на підлозі, затискаючи ліве плече. Він дуже навіть живий і стогне.
— Сучий ти сину, ти мене підстрелив! Ти мене в біса підстрелив!
Над ним стоїть Рік Теллі, стискаючи обома руками пістолет. Руки в нього тремтять, і ствол пістолета стрибає у його нетвердому хваті.
— За що? — кричить Лорелея, що зіщулилася за своїм поплямованим кров’ю диваном. — Чому ти робиш це, Ріку?
— Скажи їй, Ларрі, — гарчить Рік. — Нумо, скажи їй.
— Забирайся геть з мого дому, — мовить Ларрі.
— Скажи їй! — руки Ріка напружуються, його приціл раптом перестає стрибати, а ствол націлений просто Ларрі в голову.
У паніці я повертаюся до Джонаса по допомогу.
От тільки його тут немає. Єдина людина позаду мене — Аґнес, що зігнулася у передпокої навпіл, відкашлюючи мокротиння. Саме я маю це зупинити.
— Ріку, — кажу я тихо. — Цим нічому не зарадиш.
Він дивиться на мене, явно здивований, що я тут. Його увага була вся зосереджена на Ларрі, і він навіть не помітив, коли я увійшла до будинку.
— Йди собі, Енджі, — каже він.
— Ні, поки ти не опустиш пістолет.
— Господи, ти колись перестанеш пхати свого носа у справи інших людей?
— Це мій район. Це мої справи. Опусти пістолет.
— Послухай її, Ріку. Будь ласка! — благає Лорелея.
— Я маю повне право, — каже він, і його пістолет розвертається назад до Ларрі.
— Ніхто не має права вбивати людину, — кажу я.
— Він зруйнував моє життя! Він узяв те, що йому не належало.
Ларрі пирхає.
— Джекі точно не була проти.
«Ти не допомагаєш, Ларрі. Зовсім не допомагаєш».
— Що ти кажеш, Ларрі? — питає Лорелея, і її голова висовується з-за дивану. — Ти маєш на увазі, що це правда?
Ларрі охкає й намагається сісти, але знову падає назад, затискаючи своє поранене плече.
— Чому б комусь тут просто не викликати бісову швидку?
— Ви з Джекі Теллі? Ви двоє займалися цим? — питає Лорелея.
— Це тривало недовго. Та й було це давно.
— Як давно?
— Дуже давно. Коли вона тільки почала працювати в школі.
— І коли це закінчилося? — Лорелея зводиться на ноги, така зла тепер, що їй уже байдуже, що в її домі людина з пістолетом, а вона без прикриття. — Скажи мені.
— Яке це має значення?
— Це має значення!
— Багато років тому. П’ятнадцять, шістнадцять, не пам’ятаю. Після всього цього часу я не знаю, якого біса це тепер вийшло на поверхню.
— З ким іще, Ларрі? Я маю знати, з ким іще ти спав!
— А я ні, — каже Рік. — Я вже знаю все, що мені потрібно. — Він знову підіймає пістолет.
Я втручаюся в розмову.
— Яка тобі користь, Ріку, його вбивати? — питаю я, і мене дивує звук власного голосу. Я говорю так спокійно, так врівноважено. Мене дивує, що я взагалі тут стою, віч-на-віч з людиною, яка тримає заряджений пістолет. Це таке потойбічне відчуття, ніби моя душа злетіла вгору й дивиться на себе (хоробрішу, божевільнішу версію Анджели Ріццолі), що протистоїть цьому розлюченому чоловікові. — Цим нічому не зарадиш.
— Від цього я почуватимуся краще.
— Те впевнений? Справді?
Рік замовкає, думаючи про це.
— Так, вони зраджували тобі, і це паршиво. Але, Ріку, любий, ти впораєшся з цим. Я це знаю, бо зі мною було так само. Коли я виявила, що мій Френк трахає ту лахудру, можеш повірити, що я була страшенно розлючена. Думала, що моє життя скінчене. Якби в мене був пістолет, я, мабуть, могла б скористатися ним так само, як ти. Натомість я взяла себе в руки, обтрусилася і знайшла Вінса. Тепер подивися на мене! Я щасливіша, ніж коли-небудь була. Ти теж будеш.