— Ні, не буду. — Голос Ріка ламається, а плечі обвисають. Він неначе тане в мене на очах, усе його тіло опливає до підлоги, наче свічний віск. — Я нікого більше не знайду.
— Звісно, знайдеш.
— Як тобі знати, Енджі? Авжеж, у тебе з цим не було жодних проблем. Ти ще маєш чудовий вигляд.
Навіть посеред цієї драми із зарядженим пістолетом, готовим вистрелити, я не занадто зациклена, щоб оцінити комплімент, але насолоджуватися ним немає часу. На кону стоїть життя Ларрі.
Вдалині виє сирена. Поліція вже їде. Я лише маю забалакувати Ріка, поки вони не будуть тут.
— А Трішія? — питаю я. — Ти хочеш, щоб твоя донька страждала, змушена жити з тим, що накоїв її батько?
— Її батько? — Замість заспокоїти, мої слова його наче розпалюють. Він дивиться на мене дикими очима, і його пістолет описує якусь не контрольовану дугу, що проминає нас із Лорелеєю та стіну і повертається знову до Ларрі. — Я думав, що я її батько!
Я дивлюся на Ларрі, що лежить на підлозі, а потім знову на Ріка. Отакої! Усе ще складніше, ніж я гадала. Раптом мене осяює, чому Трішія така зла на свою маму. Чому вона втекла з дому і тепер відмовляється говорити з Джекі. Трішія знає, що її мама зраджувала Ріка. Авжеж, знає.
Сирена наближається. «Просто забалакуй його ще трохи».
— Ти любиш Трішію, чи не так? — питаю я Ріка.
— Звісно, люблю.
— Ти її виростив. В усіх сенсах, що насправді важливі, вона — твоя донька.
— А не його. — Рік з гіркотою дивиться на Ларрі. — Вона ніколи не буде його.
— Стривайте, — каже Лорелея. — Ларрі — її батько?
Ми всі ігноруємо її. Я зосереджую всю увагу там, де вона має бути, на людині з пістолетом.
— Подумай про її майбутнє, Ріку, — кажу я. — Ти маєш бути тут заради Трішії. Ти маєш побачити її випуск. Заміжжя. Дітей...
— Уже надто пізно. Мене посадять за це до в’язниці, — ридає він.
— Ти збіса маєш рацію, — бурчить Ларрі.
— Стули пельку, Ларрі, — гарикає Лорелея.
— Це лише поранення! — вказую я. — Відбудеш невеликий строк, і тебе випустять. Ти будеш тут для неї. Але ти маєш залишити Ларрі живим.
Рік хитається вперед, усе його тіло здригається від ридань.
Я повільно рухаюся до нього. Пістолет звисає з його руки, ствол опущений до підлоги. Я заводжу одну руку навколо його плеча, щоб обійняти, а вільною рукою тягнуся вниз і обережно беру його пістолет. Він віддає його без бою й падає на коліна, плачучи. Від цього звуку серце кров’ю обливається. Я можу лише продовжувати обіймати, коли його обличчя притискається до мого плеча, а сльози просочують блузку. Забуваю, що тримаю в руці пістолет. Зосереджуюся лише на цій розбитій горем людині, що здригається у моїх обіймах, і думаю про те, що на нього чекає. Навіть попри те, що він підстрелив Ларрі, принаймні він його не вбив. Сподіваюсь, він сяде до в’язниці ненадовго. Втратить роботу, а Джекі, ймовірно, з ним розлучиться. Але одного дня він вийде з в’язниці вільною людиною і, якщо його донька Трішія не геть зіпсоване дівчисько, яким іноді здається, вона чекатиме, щоб допомогти йому налагодити життя.
І я постараюсь бути там також. Я все знаю про розбите серце і знаю, як це пережити. Йому буде потрібен друг, і я можу ним стати.
До будинку тупочуть кроки, і чийсь голос кричить:
— Киньте це, пані! Кидайте пістолет!
Я повертаюсь і бачу двох офіцерів поліції Ревіра, що націлили на мене зброю. Вони молоді й нервові. Небезпечні.
Я геть забула, що тримаю в руці пістолет. Повільно опускаю його на підлогу.
— Тепер відійдіть від нього! Ляжте обличчям на підлогу! — горланить коп.
«Серйозно? — думаю я. — Ти справді змусиш цю бабусю лягти на підлогу?»
І тоді втручається Аґнес. Вона грюкоче до кімнати у своїх ортопедичних черевиках і поміщає всі свої п’ятдесят кіло між мною та копами.
— Та як ви смієте, хлопчаки, наставляти на неї ваші пістолети! — каркає вона своїм прокуреним голосом. — Ви що, не бачите, що вона — бісова геройка?
31
Якийсь тиждень тому ми з Аґнес Камінскі не розмовляли одна з одною. Тепер вона стоїть біля мене у передньому дворі Леопольдів, гладячи по спині, й ми дивимось, як швидка забирає Ларрі. Судячи з того, як він свариться на медпрацівників, коли ставлять крапельницю, з ним усе буде абсолютно чудово. Про його шлюб я не можу сказати того самого.