Емі провела їх коридором і увімкнула світло. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що цей кабінет належить лікареві. Книжкову шафу заповнювали здебільшого ті самі медичні тексти, які Мора мала у власному домашньому кабінеті: Гаррісон та Шварц, Сабістон та Золлінґер. Збоку стояло в рамочці фото Майка та Джуліанни у весільному вбранні, й маленька Емі між ними. На фото їй було років десять, казкова принцеса з трояндовою короною на короткому чорному волоссі.
— Ось цей сумнозвісний триптих, — Емі вказала на картину на стіні. — Мама думає, що тата обдурили, але продавець антикваріату в Атенах божився, що йому сто років. А ви що скажете, Деніеле?
— Я не такий вже експерт, щоб говорити про його вік чи автентичність, — сказав Деніел, нахиляючись ближче, щоб роздивитися картину. — Але я впізнаю цих святих. Це канонічні фігури Грецької православної церкви. Жінка в центрі — Богородиця, яку ми знаємо як Марію, матір Ісуса. На лівій панелі явно Іоанн Хреститель. А на правій, на підставі покрою його вбрання та коміра, має бути святий Миколай.
— Єпископ Мирлікійський, — додала Емі.
Деніел усміхнувся.
— Не всі знають, що справжній Санта Клаус був турком. — Він вказав на нижній кут. — Тут фрагмент якогось тексту. Моро, підійди, подивися. Ти трохи знаєш грецьку, можливо, зможеш це прочитати.
Мора наблизилася, щоб придивитися ближче.
— Він такий дрібний. Мені потрібне збільшувальне скло.
— Тато має одне десь тут, — сказала Емі і розвернулася до столу. — Думаю, він тримає його у верхній...
Мора почула гучне ахкання і розвернулася. Емі стояла завмерла, затиснувши рукою рота і дивлячись крізь вікно.
— Що сталося? — спитала Мора.
— Він тут. — Емі позадкувала від вікна. — Він знайшов мене.
— Хто?
Емі подивилася на Мору дикими очима.
— Людина з кладовища!
Деніел підійшов до вікна і визирнув на задній двір.
— Я нікого там не бачу.
— Він стояв біля дерева й дивився на мене!
Деніел попрямував до дверей.
— Вийду на вулицю.
— Зажди, — гукнула Мора. — Деніеле?
Він вибіг через задні двері в ніч, таку густу від вологи, що це було наче пройти крізь стіну пари. І вона — за ним. Разом стояли на газоні, скануючи темряву. З будинку лунали звуки джазу і приглушені голоси гостей Антрімів, але надворі лише дзвінко сюрчали цвіркуни. Мора розвернулася й побачила Емі, що стояла у вікні кабінету, стривожено стежачи за ними.
— Тут нікого немає, — сказав Деніел.
— Він мав час утекти.
— Якщо тут узагалі хтось був.
Вона подивилася на нього і тихо спитала:
— Ти думаєш, вона це собі уявила?
— Можливо, бачила власне відображення, а подумала, що бачить когось тут.
Мора пройшла вологою травою і присіла під деревом.
— Деніеле, — сказала вона тихо. — Вона не фантазувала. Тут хтось був.
Він опустився біля неї і подивився на щось чітко помітне на землі: відбитки взуття.
Мора дістала телефон і подзвонила Джейн.
— Відповідне закінчення божевільного вечора, — сказала Джейн. — Спочатку моя мама роззброює людину з пістолетом. А тепер ще й переслідувач Емі, схоже, повернувся.
— Ти забула згадати мій тріумфальний дебют як піаністки, — додала Мора.
— О, так, — Джейн зітхнула. — Вибач, що рано зірвалася з твого концерту, Моро. Але коли я прочитала те повідомлення від мами...
— Я просто жартую. Мамині справи завжди на першому місці.
Вони сиділи пліч-о-пліч у напівтемряві заднього двору Антрімів. Було вже опівночі, інші гості розійшлися, крім Мори з Деніелом, і навкруг панувала тиша. Мора глянула на поділ своєї шовкової спідниці, що був тепер вологим та, ймовірно, у плямах від мокрої трави. Кожне розслідування мало свою ціну, але це було дорожчим, ніж більшість.
Мора піднялася на ноги, і від довгого перебування в незручній позі їй заболіли стегна.
— Він знає, де вона живе. У будь-який час може з’явитися знову.
Джейн теж устала.
— Її батьки налякані. І збіса люті.
— Сподіваюсь, вони не звинувачують у цьому тебе?
— А кого ще їм звинувачувати? Їхню доньку переслідують, а я, схоже, не можу його спіймати. — Джейн розвернулася подивитися на мигавку патрульної поліцейської машини, припаркованої на вулиці. — Ви з Деніелом узагалі нікого не бачили?
— Ні. Емі єдина, хто його бачив. Доки ми вийшли, він зник. З усіма цими гостями тут стояло не менше дюжини машин, припаркованих на вулиці, тож його машину важко було помітити. Звідси він чітко бачив кабінет. — Мора повернулась до вікна, де всередині все ще горіло світло. — Поки ми були там, дивлячись на картину, він стояв просто тут, у дворі. Стежив за нею.