І я бачу, що вона робить це, коли ми переходимо до тірамісу на десерт, а я поліруюся вже четвертим келихом вина. Вона весь вечір мусолить єдиний келих, бо визвалася бути моїм водієм. Це в ній спрацював держслужбовець. Вона покликана охороняти закон, а тому весь вечір не може повністю розслабитися. А її свідомість явно десь іще.
Вона все ще неуважна, коли ми залазимо в її машину й пристібаємося. Вони з Гебріелом приїхали сюди нарізно, і тепер він везе Реджину додому спати, тож тут лише ми з Джейн. Хотіла б я мати більше часу наодинці з донькою. Життя летить надто швидко, вона надто зайнята, а коли я примудряюсь опинитися з Джейн наодинці, вона завжди поривається бігти кудись іще.
— Непогана була вечеря, га, ма? — питає вона.
— Еліс добре все вибрала. — Я лелію дорогоцінну коробку із залишками вечері в себе на колінах. — Гадаю, ця жінка не зовсім пропаща.
— Це підозріло схоже на комплімент.
— Так далеко я не зайду. — Я дивлюся з вікна на Еліс із Баррі, що сідають у свою машину. Така приємна людина, як Баррі, заслуговує на кращу жінку, але коли йдеться про любов, про смаки не сперечаються.
Джейн заводить двигун, і ми виїжджаємо з ресторанної парковки.
Попереду бачимо патрульну машину з увімкненими мигавками, яка щойно зупинила пікап, і тепер поліцейський з водієм стоять на узбіччі. Звісно, Джейн пригальмовує, щоб оцінити ситуацію і подивитися, чи не потрібне її втручання. Це моя донька, завжди в пошуках неприємностей.
Як і я.
— Думаю, що Ґріни, мабуть, виїхали, — кажу я.
— Що? — питає вона. Джейн насправді не слухає мене, бо її увага все ще зосереджена на патрульній машині.
— Я не бачила нікого з них уже кілька днів. Зате бачила світло всередині будинку, тож думаю, що вони, мабуть, поставили один з тих автоматичних таймерів. Таких, що вмикають у тебе світло, коли сутеніє, щоб відлякувати грабіжників.
— Ма, та ти ж постійно стежиш за цим будинком, і в грабіжників немає шансів.
Це змушує мене розсміятись.
— Так. Думаю, твоя правда.
— «Коли щось бачиш, не мовчи». Ти вивела цей слоган на зовсім новий рівень. — Переконавшись, що в патрульного все під контролем, вона проїжджає далі. — Ґріни, ймовірно, втомилися від того, що ти шпигуєш за ними.
— Я лише приглядаю за своїм районом. Якби не я, Ларрі Леопольд був би зараз мертвий, а Рік Теллі отримав вирок за вбивство.
— Ти ще не говорила з Джекі?
— Думаю, їй надто соромно зі мною говорити.
— Через її любовний зв’язок, ти маєш на увазі?
— Ні, я думаю, що радше через те, з ким у неї був зв’язок. Із Ларрі Леопольдом? Серйозно? — пирхаю я.
— Ніколи не знаєш, ма. Можливо, він — тигр у ліжку.
Якусь мить я думаю про Джонаса та його скульптурні м’язи. Визнаю, що він привернув мою увагу. І також визнаю, що в момент слабкості, після кількох зайвих мартіні в животі, у мене могли бути деякі плотські думки. На щастя, Аґнес мене спинила. Вона з самого початку бачила його наскрізь.
Тепер я почуваюся винною, що не запросила її на сьогоднішню вечерю. Хай як Аґнес може дратувати, вона була зі мною у важку хвилину. Задихаючись і кашляючи, як на те, але вона справді була зі мною.
Джейн висаджує мене вдома, і я помічаю що в Аґнес усе ще світиться. Я знаю, що лягає вона пізно й зараз, ймовірно, сидить перед телевізором і курить свої улюблені «Вірджинія слімс». Вона, мабуть, буде рада моїй компанії. І моїм дорогоцінним залишкам вечері.
Я йду до сусіднього будинку і дзвоню в двері.
— Енджі! — каркає вона, коли бачить мене на порозі. Я задкую, мало не збита з ніг хмарою сигаретного диму, що вилітає з її будинку наче від пожежі п’ятого ступеню. — А я щойно налила собі келишок! Заходь і приєднуйся.
— Я принесла закуски, — кажу їй і показую коробку.
— Я б зараз чогось пожувала. — Вона тягнеться по пляшку віскі на кавовому столику. — Налити тобі подвійний?
— Чому б ні?
Наступного ранку я за це розплачуюсь.
Прокидаюся з лунким головним болем і туманними спогадами про те, як ми прикінчили її пляшку «Джеймсона». Сонце вже високо, світло у моїй спальні сліпить, і я насилу розплющую очі, таке воно яскраве. Дивлюся на годинник і стогну, коли бачу, що вже опівдні. Ніколи більше не намагатимусь не відстати від Аґнес. Що я за супергеройка, коли сімдесятивосьмирічна бабця легко може мене перепити.
Сідаю і потираю скроні. Крізь луну в голові чую звук дверного дзвінка.
Останнє, чого я зараз хочу, це приймати гостей, але я очікую пакет від Вінса, тож сую ноги в капці і плентаюся до передпокою. І розгублено задкую, коли відчиняю вхідні двері, а там замість кур’єра поштової служби стоїть Трішія Теллі. Ці останні кілька тижнів вона провела своїх батьків крізь пекло, а тепер стоїть у мене на ґанку з очима в підлогу й пониклими плечима.