— Я знайшла це засунутим у ваші двері, — каже вона і простягає мені рекламний буклет місцевої піцерії.
— Трішіє, — зітхаю я. — Я знаю, що ти прийшла не просто вручити мені рекламку.
— Ні.
— Зайдеш?
— Гадаю, так.
— Слухай, можеш почекати кілька хвилин у вітальні? Я вчора дуже пізно лягла, тож дай мені можливість вдягтися, і я скоро повернуся.
Іду назад до спальні, щоб бодай хлюпнути в обличчя водою і розчесатися. Поки натягую джинси та свіжу блузку, гадаю, з якого такого дива ця дівчинка раптом заявилася, щоб поговорити зі мною. Невже для цього вона тут — просто поговорити? Чи я вийду й виявлю, що вона здиміла з моїм сріблом чи щось таке? З підлітками ніколи не знаєш.
Коли я повертаюся, у вітальні її немає. Я відчуваю аромат приготування кави і йду за ним до кухні, де Трішія стоїть за стійкою, наливаючи нам обом по чашці. Вона ставить їх на стіл і сідає, дивлячись на мене очікувально. Не пам’ятаю, щоб мої діти пили каву в шістнадцять, але вочевидь вона не лише її п’є, а ще й уміє варити.
Очко на користь Трішії.
Я сідаю і бачу, як руки в неї стискаються й розтискаються, ніби вона не може вирішити, чи потрібні для цієї конкретної розмови кулаки.
— Те, що сталося, — моя провина, — каже вона. — Я маю на увазі, що не я це взагалі почала, але я точно все це погіршила.
— Не зовсім розумію, про що ти.
— Це все через заняття з біології.
— Тепер я зовсім нічого не розумію.
— Річ утім, що перед самим закінченням навчального року в школі ми робили лабораторку з генетики. Мали вколоти себе у палець і взяти зразок власної крові. — Вона здригається від цього спогаду. — Мені це страшенно не подобалось. Штрикати себе.
Я співчутливо киваю.
— Я взагалі не могла зробити це сама. Довелося просити напарницю мене вколоти.
Вона супиться.
— У вас теж була біологія?
— Так, Трішіє. Віриш чи ні, але я теж колись вчилася в школі. І теж сварилася з батьками. До речі, я була дуже популярна дівчина. То як уся ця історія з біологією пов’язана з усім іншим?
— Ми вивчали групи крові. Ну, знаєте, А, В, О. І після того, як укололи себе, ми мали визначити свою групу крові. Я виявила, що у мене третя позитивна. Як і у приблизно дев’яти відсотків населення. Нічого незвичайного.
— Саме так.
— А потім, бо ми вивчали принципи генетики та успадкування груп крові, я захотіла з’ясувати групи крові моїх мами й тата, заради додаткової оцінки.
«Ага». І тут наша система освіти нас підводить. Вона не передбачає катастроф. Вона не моделює наслідків надлишку знання.
— Мама тримає картку донора крові в гаманці, тож я вже знала, що у неї друга позитивна. Тоді я спитала батька, і він сказав, що в нього перша позитивна. Отоді я й зрозуміла. — Вона глибоко зітхає. — Немає жодної можливості схрестити другу позитивну маму з першим позитивним татом і отримати третю позитивну дитину, розумієте? — сердитим помахом руки вона змахує сльози. — Мама це заперечувала, але я знала, що вона бреше. Я не могла її бачити. Я не могла бачити їх з татом разом, вдаючи, що все чудово, коли весь час знала. — Вона дивиться просто на мене. — Саме тому я втекла. Мала побути подалі від них якийсь час. Але я все ж подзвонила батькові, щоб повідомити, що зі мною все гаразд. Він знайшов мене в будинку подруги і почав кричати на мене, яка я невдячна, яке я дрібне лайно, і я просто не змогла більше тримати це в собі. Я сказала йому, що він — не мій батько, що ми всі живемо в брехні.
— Це ти йому сказала?
Вона повісила голову.
— Це була помилка.
— Тоді він не почув цього від ніякого приватного детектива.
— Якого приватного детектива?
— Людини в білому фургоні.
— Я нічого не знаю ні про який білий фургон. Я лише знаю, що не мала йому казати. Я мала зберегти це в таємниці, хай би він і далі думав, що немає жодних проблем. Вірив, що ми просто одна велика фейкова щаслива родина. Але я не змогла втриматися.
— Ти також сказала йому, що твій батько — Ларрі?
— Ні, я не знала, що це він. — Вона відразливо кривиться, що абсолютно зрозуміло. Яке ще обличчя в тебе буде, коли ти виявиш, що маєш спільні гени з Ларрі Леопольдом? — Повірити не можу: моя мама — з ним... — Її пересмикує.
— Тоді як же Рік дізнався?