— Мама нарешті зізналася. Того вечора вона сказала йому, хто це був. І саме тому все це сталося. Чому мій батько приїхав до будинку Ларрі.
— О, Трішіє. Що там було!
— Знаю-знаю. — Вона зітхає. — А могло б бути ще гірше, набагато гірше, якби ви не опинилися там, щоб його зупинити, пані Ріццолі. Він міг убити Ларрі. Тоді б його посадили до в’язниці до кінця життя. Все через мене.
— Ні, люба. Не через тебе. Ніколи не звинувачуй себе за це. Це дорослі все накоїли. — Я замовкаю. — Винні майже завжди дорослі.
Трішія опускає голову на руки і плаче тихими слізьми. Вона так не схожа на мою доньку, коли та була підлітком. Моя Джені не плакала тихими слізьми. Якщо вона отримувала удар, то не плакала; вона одразу била у відповідь. Але Трішія набагато чутливіша дівчинка, і їй буде потрібна допомога її мами, щоб з цим упоратись.
Я маю подзвонити Джекі. Це буде незручна розмова, бо вона не знає, скільки я знаю про її родину, але вони з Трішією потрібні одна одній, і я, можливо, та, хто має знову штовхнути їх в обійми одне одного.
Проводжаю Трішію до виходу, і коли вона йде вулицею думаю про те, що скажу Джекі по телефону. Нічого осудливого; вона вже й так знає, що налажала (до того ж із Ларрі Леопольдом!), а тепер їй потрібен друг. Якусь мить я стою на ґанку, оглядаючи район, надихаючи себе зробити цей страшний телефонний дзвінок. Навіть попри те, що все так само, вулиця чомусь здається іншою. Газон Леопольдів такий самий доглянутий, як завжди, але всередині цього будинку шлюбна криза. Джонас — людина, яку колись знали як нашого місцевого «морського котика», не стовбичить на своєму звичайному місці у вікні, тягаючи залізяки. Мабуть, боїться висунути носа після того, як виявився шахраєм. А Ґріни? Навіть цієї ясної й гарної неділі їхні жалюзі закриті, а таємниці надійно сховані.
Я вже збираюся зайти назад до будинку, коли помічаю наближення знайомого білого фургону. Це той самий фургон, що весь час їздить моєю вулицею, його я бачила кілька вечорів тому припаркованим біля будинку Леопольдів. Я припускала, що він належить якомусь приватному детективові, якого найняв Рік, але тепер знаю, що це не так. Тож хто їздить у цьому фургоні і чому він весь час повертається до мого району?
Він повільно пропливає повз мій будинок і зупиняється на узбіччі за кілька будинків далі. Там він просто стоїть з вимкненим двигуном. Чому водій не виходить? Чого він чекає?
Не можу більше витримати цю непевність. Я жінка, що не побоялась людини з пістолетом і врятувала життя Ларрі Леопольда. І безумовно зможу розгадати цю маленьку загадку.
Хапаю свій мобільний і виходжу з дому. Цей фургон уперше зупинився тут достатньо надовго вдень, щоб я могла його добре роздивитися. Я роблю фото заднього номерного знаку, потім підходжу до дверцят водія і стукаю йому у вікно.
— Агов? — кличу я. — Агов?
Він відриває погляд від свого мобільного і дивиться на мене. Це білявий чоловік за тридцять з широкими плечима і без усмішки. Абсолютно без жодної усмішки.
— На кого ви працюєте? — питаю я.
Він просто продовжує дивитися на мене, ніби я говорю іноземною мовою.
— Бо це моя робота — наглядати за цим районом. Я бачила вас на цій вулиці вже багато разів і хотіла б знати, які у вас тут справи.
Не думаю, що достукалась до нього, бо він усе ще не відповідає. Можливо, це тому, що він бачить перед собою лише середнього віку домогосподиню, яку можна просто ігнорувати. Але мене ігнорували надто довго, і я від цього втомилась. Я виструнчуюсь. Настав час спробувати голос моєї доньки, її авторитетність. Що б сказав у такій ситуації коп?
— Доведеться подзвонити куди слід, — кажу я йому.
Це робить диво.
— У мене тут доставка, — нарешті каже він. — Квітів.
— Для кого?
— Зараз гляну ім’я ще раз. Воно на бланку замовлень ззаду.
І вибирається з фургону. Він ще більший, ніж здавався на водійському сидінні, і коли я йду за ним до задніх дверцят фургону, почуваюся так, наче йду позаду Геркулеса.
— Може, ви глянете на ім’я, — пропонує він. — Скажете, чи туди я приїхав?
— Покажіть мені.
Він відчиняє задні дверцята і відступає вбік, щоб я могла подивитися на квіти.
От тільки квітів там немає. Там лише порожній кузов.
Його рука затискає мені рота. Я намагаюсь звільнитися, пручатися, але борюся з якоюсь стіною м’язів. Коли він підіймає мене й закидає в кузов, телефон падає на землю. Він теж залазить всередину й затраскує дверцята, замикаючи в пастці з собою. Після яскравого сонячного світла всередині здається так темно, що я ледь розрізняю його фігуру, яка схилилася наді мною. Чую, як він відмотує клейку стрічку.