— Вона цього не казала, — озивається водій фургону. — Але я нюхом чую копа. В тому, як вона до мене говорила. Як вона підійшла до мене, наче ця вулиця їй належить.
І це була моя помилка — думати, що я справжня геройка бойовиків, коли насправді я просто домогосподиня з Ревіра. Ото й погано, що я була така переконлива. Тепер я помру через те, що й гадки не маю, де зараз Ніна/Керрі.
Але їм не обов’язково про це знати.
— Дай вгадаю. ФБР? — питає мене велика людина.
Я не відповідаю. Цього разу бачу, як наближається його рука, але навіть попри те, що я до нього готова, удар анітрохи не слабший, ніж перший. Я знову відлітаю вбік, і моя щелепа пульсує. Губа саднить, я торкаюсь її і бачу на пальцях кров.
— Спитаю знову. Ти з ФБР? — питає він.
Я роблю вдих і шепочу:
— Бостонська поліція.
— Ось ми до чогось і прийшли.
Я надто деморалізована, щоб вимовити хоч слово. Дивлюся на свою кров, що крапає на бетон, — кров, що буде мовчазним свідком ще довго після моєї смерті. Уявляю, як криміналісти обшукуватимуть цей склад через багато днів, тижнів чи навіть років, дивлячись на свідчення моєї загибелі, що світитиметься біля їхніх ніг. Я вже не зможу розповісти їм, що тут сталося, але моя кров зможе.
І Джейн із цим розбереться. Я знаю, що точно можу на це розраховувати: моя донька простежить за здійсненням правосуддя.
— Спробуймо ще раз, — каже він. — Де Ніна?
Я лише хитаю головою.
— Убий її, — наказує він і розвертається, щоб піти.
Один із чоловіків дістає пістолет і робить крок уперед.
— Стривайте, — кажу я.
Велика людина повертається назад.
— Готель «Колоннейд», — випалюю я. Ця назва спливає в моїй голові лише тому, що саме там влаштовувала свій весільний прийом внучата племінниця Аґнес Камінскі. Я згадую триповерховий торт, шампанське і на диво низькорослого нареченого. Відповідь просто навмання, яку вони зможуть розкусити швидким візитом до готелю, але це все, що я змогла вигадати, щоб відстрочити неминуче.
— Під яким прізвищем вона зареєстрована?
— Камінскі, — відповідаю я, сподіваючись, що там справді не зупинився ніхто на прізвище Камінскі.
Він кидає погляд на водія фургону.
— Їдь туди. Перевір.
«І це буде кінець гри», — думаю я. Скоро він виявить, що я блефувала, і жінки, на яку вони полюють, там немає. Я не можу вигадати більше нічого, що б сказати чи зробити для свого порятунку. Лише думаю про людей, яких люблю і ніколи вже не побачу.
Водій залазить у фургон і виїжджає зі складу. «Пів години, година максимум», — думаю я. Цього буде цілком достатньо, щоб розкрити мене як брехуху. Я зиркаю навколо, шукаючи шляхи порятунку. Бачу будівельну техніку (цементовоз, землерийну машину), але там немає іншого виходу, крім відчинених розсувних дверей, які тепер блокують ці люди.
Велика людина підтягує якийсь ящик і сідає. Він дивиться на кісточки своїх пальців і струшує рукою. Цей гівнюк забився, коли мене бив. Це добре. Він дивиться на годинник, чухає носа — звичайні жести звичайної на вигляд людини. Він не видається монстром, але є ним, і я думаю про те, яка Ніна смілива повстати проти нього. Згадую її нервове обличчя і записку, яку вона залишила в мене на ґанку з проханням дати їм спокій. Весь цей час я думала, що вона боїться свого чоловіка, а насправді вона боялася цих людей.
Я здригаюся від звуку дзвінка його мобільного. Він дістає його з кишені й каже: «Так?».
Ось і кінець. Зараз він почує, що у «Колоннейді» не зареєстровано ніяких Камінскі. Зрозуміє, що я брехала.
«Хто це? — гарикає він. — Звідки у вас цей номер?»
Гуркіт двигуна змушує обох чоловіків розвернутися до відчинених розсувних дверей, крізь які на склад влітає чорний джип. Він з виском зупиняється лише за кілька дюймів від них.
«Це мій шанс». Можливо, єдиний шанс. Я ним користуюсь.
Я заблокована від втечі крізь розсувні двері, тож просковзую за перший джип і стрілою кидаюся до цементовозу.
— Якого біса? — кричить велика людина.
Я ховаюсь за цементовозом, тому не бачу, що відбувається, але чую, як із виском зупиняються інші шини, коли до приміщення влітають ще автівки. Чую крики й тупіт чобіт, що приземляються на бетон.
І стрілянину. О Господи, це бандитські розбірки. А я — у самісінькій гущі.
Пробираюся далі на склад і пірнаю під землерийну машину. Вони надто зайняті боротьбою за власне життя; можливо, вони взагалі забудуть, що я тут. І після того, як закінчать стріляти одне в одного, після всіх цих трупів, я зможу тихенько дістатися виходу й вислизнути. Втекти від цієї бійні. Я згортаюсь у клубок, прикриваю голову і подумки повторюю мантру; «Вони мене не побачать. Я невидимка. Я невидимка».