Емі перетнула кімнату до маминого комоду і висунула верхню шухляду. Відсунула акуратно складені шовкові шалики і потягнулась за тим, що попросила принести її мама.
39
— Вона не знає, правда? — спитала Джейн. — Хто був її справжній батько.
Дві жінки сиділи й дивились одна на одну через кухонний стіл, чайник, чашки та тарілку з лимонними паличками, розставлені між ними. Така-от спокійна й домашня обстановка для допиту.
— Я покажу вам її свідоцтво про народження, — сказала Джуліанна. — Покажу вам фотографії, де я тримаю її на руках одразу після того, як вона народилася, а фотографії не брешуть. Я доведу, що я — мама Емі.
— Я впевнена, що фотографії справжні, пані Антрім. І впевнена, що ви — справді мама Емі. — Джейн зробила павзу, зосередивши погляд на Джуліанні. — Але справжня Емі мертва. Чи не так?
Джуліанна завмерла. Джейн майже бачила крихітні тріщинки, що почали прорізатися у масці, яку ця жінка так дбайливо підтримувала.
— Як померла ваша справжня донька? — тихо спитала Джейн.
— Вона і є моя донька.
— Але вона — не Емі. Рештки вашої доньки (справжньої Емі) знайшли два роки тому в національному парку в Мені. Це було неподалік того місця, де ви колись жили зі своїм хлопцем Брюсом Флеґлером. Теслею, що допомагав ремонтувати кухню професорки Елоїзи Крейтон. Брюс мав довгу історію домашнього насильства, і ми знаємо, що він бив вас. Так померла маленька Емі? Він убив її?
Джуліанна нічого не казала.
— Поліція не знала, кому належали ті кістки. Для них це була просто невідома дівчинка, залишена у неглибокій могилі між дерев. Але тепер ми знаємо, що в неї було ім’я: Емі. Я не уявляю, як це, мабуть, було для вас жахливо — втратити цю маленьку дівчинку. Знати, що ви вже ніколи не триматимете її на руках знову. Після такого я навіть можу уявити, що вам не хотілось жити.
— Він сказав, що це був нещасний випадок, — прошепотіла Джуліанна. — Він сказав, що вона впала зі сходів. Я так і не дізналась, як було насправді... — Вона зробила глибокий вдих і визирнула з вікна, ніби подумки дивлячись назад у той день. У ту мить втрати. — Я справді хотіла померти. Я намагалась померти.
— Чому ви не пішли в поліцію?
— Я мала. Але того вечора він приніс її додому. Вона була така маленька, така налякана. Я була їй потрібна.
— Він приніс вам іншу маленьку Емі, щоб вас заспокоїти. Заміну тій Емі, яку він зламав. Саме тому ви так і не заявили в поліцію. Ви дали йому алібі на ту ніч, коли він її викрав, і все заради того, щоб ви могли залишити свою нову маленьку дівчинку. Але вона не була ваша. Брюс колись розповідав вам, як він убив її маму? Як стискав руками її горло?
— Він сказав, що запанікував. Сказав, що коли дитина закричала, її мама прокинулась, і все, що він міг зробити, було…
— Задушити її єдиною зброю, яку він мав. Власними руками.
— Я не знаю, як це сталося! Я лише знала, що цій маленькій дівчинці була потрібна моя любов. Турбота. Знадобився час, щоб вона забула ту іншу жінку, але згодом вона це зробила. Вона привчилася любити мене. Призвичаїлася, що я — її мама.
— У неї ще був батько, Джуліанно. Батько, який також любив її і ніколи не припиняв шукати. Тож ви з Брюсом спакували речі й поїхали з Мену. Ви змінили прізвища, переїхали до Массачусетсу, до Нью-Гемпширу і нарешті на північ Нью-Йорку. Там ви спромоглися піти від нього. Взяли вашу маленьку дівчинку і переїхали до Бостона, і тут, уперше в вашому житті, все нарешті пішло для вас правильно. Ви вийшли заміж за гідного чоловіка. Оселилися в цьому чудовому будинку. Усе було ідеально — допоки Емі не збила машина. Це абсолютно випадкова невдача привела її до лікарні. І це все змінило.
Обличчя Джуліанни не виказувало жодного нервового тіку, в її очах не видно було жодного проблиску паніки, і Джейн раптом подумала: а чи не зрозуміла вона все не так? Чи не витягне Джуліанна звідкись доказ власної невинуватості?