«Ні, я зрозуміла все правильно. Я знаю, що це так».
— Емі потрапила до реанімації, де її медсестрою була Софія Суарес. Софія побачила на грудях Емі шрам від операції на серці, зробленої в дитинстві. Вона побачила, що Емі має рідкісну групу крові, четверту негативну. І вона згадала пацієнтку, якою опікувалась дев’ятнадцять років тому. Трирічну дівчинку з четвертою негативною групою крові, якій нещодавно зробили операцію на серці. Вона пам’ятала цю дівчинку дуже добре через шокуючі події, що з нею сталися потім. Маленьку Лілі Крейтон викрали з її дому і вже не знайшли. І от через дев’ятнадцять років Софія бачить в Емі хірургічний шрам від операції, якої немає в медичній картці дівчини. Вона звертає увагу на її рідкісну групу крові.
— Як ви можете все це знати?
— Бо Софія Суарес залишила підказки, які мені просто потрібно було зібрати всі разом. Її онлайновий пошук інформації про групи крові. Її пошук Джеймса Крейтона. Її дзвінок до Каліфорнії, до давньої колеги-медсестри, що також дуже добре пам’ятала історію про викрадення Лілі. Але доктор Антрім був другом Софії, і вона не могла поділитися з ним своїми підозрами. Тож вона ставила свої запитання тихцем, запитання, які вас, мабуть, стривожили. Про те, чому операція на серці Емі не згадана в її медичній картці.
— Це тому, що ми стільки разів переїжджали! Ми з Емі жили в різних місцях, різних штатах. Дані загубилися.
— А чому ви не стали доноркою крові для власної доньки, коли їй явно було це потрібно? Софія, мабуть, гадала про це теж. Не знаю, які у вас були для цього відмовки, але я знаю справжню причину. Ви не могли здати для неї кров, бо у вас перша позитивна, Джуліанно. І Софія це з’ясувала, коли попросила подругу з реєстратури зазирнути у вашу картку. Якщо її мама не ви, тоді хто справжні батьки Емі? Софія знала, що єдина можливість це з’ясувати — аналіз ДНК.
Тож вона почала шукати Джеймса Крейтона. Знайшла його стару адресу і надіслала листа, якого йому врешті переслали. Ось як він дізнався, що його донька Лілі може бути жива. Ця людина не переслідувала випадкову дівчину. Він намагався з’ясувати, чи Емі — не його донька.
— Мамо, я його принесла, — сказала Емі. Вона спустилася сходами, пройшла до кухні з фотоальбомом у руках і поклала його на стіл.
— Ось, — сказала Джуліанна, підштовхуючи альбом до Джейн. — Відкрийте. Подивіться на це.
Палітурка вже розвалювалась, а сторінки були крихкі. Джейн обережно відкрила обкладинку альбому і побачила вицвіле фото молодої Джуліанни, яка колисала на руках чорняве немовля.
— Бачите? — спитала Джуліанна. — Це ми з Емі. Їй там лише кілька місяців, але вона вже має голівку, повну волоссячка. Гарного чорного волоссячка. — Вона подивилася на доньку. — Так само, як зараз.
— Завдяки «Клейрол», — сказала Джейн.
Джуліанна насупилася на неї.
— Що?
— Я бачила коробку фарби для волосся «Клейрол» у вашому будиночку на озері. Я тоді припустила, що вона ваша, щоб зафарбовувати сиві корені. Але насправді вона вашої доньки, чи не так? Щоб підтримувати чорноту її волосся. — Джейн подивилася на Емі, що стояла німа й завмерла. — Ще одна деталь, яку я пропустила, але медсестра мала це побачити. Медсестра, що купала її, мила їй голову, помітила, що там починають відростати біляві корені. — Вона знову подивилася на Джуліанну. — Коли Софія нарешті спитала вас прямо? Коли вона сказала вам, що знає, що Емі — насправді не ваша донька?
У Джуліанни тремтіли руки. Вона звела їх в замок, щоб угамувати, але пальці були стиснуті так сильно, що проступили кісточки.
— Саме тому ви пішли до будинку Софії, щоб умовити її зберігати все в таємниці? Можливо, ви не планували її вбивати. Тут я дам вам перевагу сумніву. Але того вечора ви принесли з собою молоток. Так, про всяк випадок.
— Вона й слухати не хотіла! — заридала Джуліанна. — Я просила її лише не зчиняти галас. Дати нам жити далі своїм життям...
— Але вона на це не пристала, так? Відмовилася, бо знала, що це неправильно. Тож ви дістали молоток і подбали про цю проблему. Потім ви розбили віконце в кухонних дверях, поцупили кілька речей, щоб створити видимість пограбування. Ви, мабуть, думали, що врахували кожну деталь. Поки не об’явився Джеймс Крейтон, який шукав свою доньку. І ви подбали про цю проблему також.
— То був самозахист! Він напав на нас.
— Ні, не нападав. Ви інсценізували той напад. Подзвонили на його передплачений телефон і запросили зустрітися з вами в будиночку на озері.