Крізь вікно мою увагу привертає якийсь рух. Я дивлюся через вулицю і бачу Джонаса, який знову тягає свої залізяки. Він не дивиться у мій бік, бо знає, що я відаю про його таємницю. Він — не той, за кого себе видавав. Я стільки таємниць дізналася про своїх сусідів. Знаю, в кого з ким був любовний зв’язок. Хто насправді не «морський котик». Хто боявся за своє життя. А найважливіше: я знаю, на кого можу розраховувати, бо вона хоробро кинеться в бій на моєму боці, навіть якщо зробить це, задихаючись та кашляючи.
Так, я пізнала їх усіх трохи краще, а вони пізнали мене, і навіть попри те, що ми не завжди сходимося в поглядах, іноді перестаємо розмовляти одне з одним і, можливо, навіть намагаємось убити одне одного, це — мій район. Хтось має за ним наглядати.
Це цілком можу бути я.
41
ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ
Її біляві корені відростали. Щоразу, дивлячись у дзеркало, вона бачила волоски, що, наче золота корона, пробивалися на волю зі шкіри голови. Скільки вона себе пам’ятала, волосся в неї завжди було чорним, і мама одержимо зафарбовувала світлі корені кожні кілька тижнів. «Ми маємо робити це, щоб бути в безпеці», — казала Джуліанна. Це прагнення безпеки було причиною того, чому вони робили те, що робили. Фарбування волосся. Переїзди з містечка до містечка. Постійні попередження: «Ніколи нікому не довіряй, Емі. Ніколи не знаєш, хто нас зрадить».
Але потім вони переїхали до Бостона, і мама знайшла роботу в кав’ярні навпроти лікарні й зустріла доктора Майкла Антріма. Вони закохалися, і Джуліанна забула власну пораду. Вони стали родиною. Мали дім, постійний дім, який уже не мусили покинути. І були нарешті в безпеці.
Поки абсолютно випадковий наїзд не відправив Емі до лікарні, де медсестра на ім’я Софія побачила шрам на її грудях, рідкісну групу крові в картці та біляві корені, що пробивалися під темним волоссям.
І їхній безпечний світ вибухнув.
Тепер її біляві корені стали довшими, ніж колись були, довшими, ніж їм колись дозволяли відрости, Емі нахилила голову й запустила пальці у свої двоколірні пасма. Цього разу вона не перейматиметься їхнім затемненням. Вона дасть їм відрости; це буде частина її трансформації — назад у дівчинку, якою вона колись була, все ще їй не знайому. Щотижня вона поступатиметься трохи більше собою, трохи більше Емі, поки ця справжня дівчинка повністю не поверне свої права.
Більше не було жодної причини приховувати Лілі; всі тепер знали правду. Або її частину.
Повністю її не дізнається ніхто й ніколи.
Джуліанна зізналась у вбивствах Софії Суарес та Джеймса Крейтона. Вона мала небагатий вибір, крім як зізнатись; усі докази були на місці, у даних про її телефонний дзвінок до Крейтона, в якому вона обіцяла, що він нарешті проведе час зі своєю давно втраченою донькою Лілі. Він не переслідував їх до Ліхтарного озера. Його туди запросили.
Аналіз ДНК довів, що він був справжній батько Емі, але це означало лише, що то його сперма запліднила яйцеклітину. Він не бачив, як вона росла. Це Джуліанна годувала її, вдягала, співала їй. Це Джуліанна захищала її.
І саме вона зрештою пожертвувала собою заради неї. Джуліанна взяла провину за обидва вбивства на себе, тож Емі могла бути вільна, бо всі звинувачення проти неї були зняті. Адже Емі була просто жертва, викрадена дитина, яка за багато років так прив’язалася до своєї доглядальниці, що ця прив’язаність затьмарила її критичне судження. Вона любила свою маму; авжеж, вона принесе мамі пістолет. Звісно, вона брехатиме про смерть Джеймса Крейтона. Звісно, вона захищатиме Джуліанну.
«Як я вже захищала її раніше».
Вона подумала про потворний винаймлений будинок на Сміт-гілл-роуд, де вони жили з мамою та Брюсом, коли їй було вісім років. Згадала схил пагорба, що маячив за її вікном, і сморід сигаретного диму, що в’ївся в стіни. Вона згадала все це, аж до поплямованих шпалер у її маленькій спальні розміром з шафу. Вицвілі блакитні волошки. Вона згорталась калачиком у своєму ліжечку, слухаючи крики у маминій кімнаті, і стежила за тими квіточками на стіні, натикаючись пальчиком на дірку, де старі шпалери зяяли отвором. На щось гидотне й зелене. Під найгарнішою поверхнею завжди було щось потворне, що тільки й чекало нагоди себе показати. Скільки годин вона тупо дивилася на ці шпалери, прагнучи опинитися десь іще, слухаючи схлипування Джуліанни та глухий стукіт кулаків Брюса по маминому тілу? І слова, які він завжди використовував, щоб змусити Джуліанну коритися йому: «Якщо я програю, ти програєш. Якщо ти розкажеш їм, що я зробив, вони заберуть твою маленьку дівчинку».