Потім одного дня все це припинилося. Одного дня Емі більше не змогла витримувати цих криків. Це був день, коли вона нарешті знайшла в собі сміливість висковзнути зі своєї спальні, зайти до кухні й узяти з шухляди ніж. Коли ти в достатньому відчаї, то знаходиш сили встромити ніж у спину людини. Навіть якщо тобі лише вісім років.
Але ніж увійшов недостатньо глибоко, щоб убити Брюса, і лише розлютив його. Він завив від болю, розвернувся обличчям до неї, і в ту мить вона побачила навислу над собою не людину, а монстра, чия лють була тепер зосереджена на ній.
Вона згадала запах алкоголю в його подиху і руки, що зімкнулися в неї на горлі, коли він витискав з неї життя. А потім усе стало чорним, і вона більше нічого не пам’ятала. Вона не бачила, як Джуліанна схопила той ніж і почала встромляти в його тіло знову і знову.
Але вона пам’ятала, що побачила, коли її зір прояснився. Брюса, що лежав на підлозі з безтямними очима й бульканням замість дихання. І там була кров. Стільки крові!
— Іди до своєї кімнати, люба, — сказала її мама. — Зачини двері і не виходь, поки я не скажу. Усе буде чудово, обіцяю.
І згодом усе справді стало чудово. Емі пішла до своєї кімнати і чекала неначе вічність. Крізь зачинені двері вона чула звук, як щось тягнули, потім тупіт кроків на ґанку, після чого запала дуже довга тиша. Набагато пізніше в раковині потекла вода, загула й закрутилася пральна машина.
Коли нарешті мама сказала їй вийти, Брюса вже не було, а підлога в кухні була мокра й така чиста, що лінолеум аж блищав.
— Де він? — спитала вона.
— Він поїхав, — тільки й сказала її мама.
— Куди він поїхав?
— Це несуттєво, люба. Суттєво лише те, що він не скривдить нас знову. Але ти маєш пообіцяти мені, що не скажеш нікому, що сьогодні сталося. Це єдина можливість для нас бути в безпеці. Пообіцяй мені.
Емі пообіцяла.
За тиждень вони поїхали, лише вони вдвох. «Ми з тобою проти світу», — співали вони, коли їхали від тієї халупи. Емі так і не дізналась, що її мама зробила з тілом Брюса, і ніколи про це не питала. Можливо, зарила його десь у полі чи скинула в якийсь занедбаний колодязь. Джуліанна завжди добре продумувала деталі, вона безумовно позбулася його там, де його ніколи не знайдуть, і відшкребла кухню так чисто, що господар будинку так і не дізнався, що лінолеум приховує мікроскопічні сліди крові мерця.
Вони так довго жили насторожі, переїжджаючи з місця до місця, що мали небагато друзів і підтримували небагато зв’язків. Ніхто ніколи не питав їх про зникнення Брюса Флеґлера. Нікого це не цікавило. Лише Емі з мамою знали, що сталося в тій кухні, у тій похмурій халупі під пагорбом, і ніхто з них нікому не розповідав, бо разом зі сміливістю любов іноді потребує мовчання.
Стукіт у двері ванної різко повернув її назад у теперішнє. До будинку в Бостоні, де вона тепер жила.
— Емі? — покликав крізь двері її батько. — Вже час.
— Зараз виходжу.
— Ти впевнена, що хочеш провідати її?
Вона почула в його голосі сумнів, і біль. Хоч Емі наполягала на відвідинах своєї мами кожні два тижні, Майк Антрім усе ще не міг дивитися на Джуліанну. З часом, можливо, він прийде до розуміння, чому вона це зробила. Збагне відчай, що змусив її поїхати до будинку Софії того вечора і благати її про мовчання. Зрозуміє, чому, коли благання не мало успіху, вона дістала з сумочки молоток.
Емі розуміла.
Вона знову глянула в дзеркало і подумала, чи схвалить її мама біляві корені. Після стількох років самоховання ця нова дівчина вийшла зі своєї лялечки, щодня трохи білявіша, більше схожа на Лілі. Вона поки що не вирішила, чи добре це; має спитати про це Джуліанну. Джуліанна матиме відповідь.
Мами завжди її мають.
Відформатовано: Landes — 14/07/2024
ПОДЯКИ
Рукопис — це лише початок. Я вдячна за важку роботу та компетентність усіх, хто перетворив прості мої слова на готову книжку. Велика подяка моїм редакторам Дженні Чен (США) та Сарі Адамс (Велика Британія), які допомогли змусити цю історію засяяти, моєму літредакторові за порятунок мене від незлічених конфузів, і моїм видавничим командам у «Белентайн» та «Трансворлд» за їхню сповнену ентузіазму підтримку впродовж багатьох років. Дякую також моїй невтомній літературній агентці Меґ Ралі та незрівнянному Літагентству Джейн Ротросен. Уперед, командо ЛДР!
Я дякую своєму чоловікові Джейкобу за те, що був поруч. Бути одруженим з письменницею нелегко, але ти даєш цьому раду найкраще за всіх.