Віктор говорив небагато, але коли вже відкривав рота, то майже незмінно виголошував коротку промову про Сталіна і Трумена, про яких жартував, ніби вони разом учились у пекельній молодшій школі.
— Чи ти знаєш про матір Йосифа Віссаріоновича Джуґашвілі? Знаєш, хлопче? Сталіна, синку, Сталіна? З Ґорі, що у Грузії. Кажуть, що поведінка його матері була зовсім не така, якої можна було чекати, особливо з огляду на давнє коріння християнства у Грузії. На роль тиранового батька є три мудрі кандидати: принц, генерал і багатий місцевий ділок, у котрого Йосифова мати підпрацьовувала покоївкою. А законний pater добре навчив сина зневажати багатіїв як клас.
Дивна то була сімейка: батько бив матір і сина, мати била батька і сина, а син кілька років чекав, а потому відігрався — знищивши тридцять мільйонів в ім’я матінки Росії, яка йому була така сама мати, як чоловік його матері — батько, і чиєї мови він до дев’яти років не знав…
І без будь-якої паузи Віктор формулював другу частину свого рівняння:
— Гаррі Трумен, з іншого боку, кажуть, був матусин синочок. Його мати була як начальниця: «Ну, а тепер, Гаррі, будь хорошим хлопчиком». У його батька теж характер був не з медом. Коли Гаррі упав із поні, батько змусив сина решту дороги йти пішки. Його вчительки мали імена на кшталт Майра Евін чи Мінні Ворд. Я не певен, наскільки багато може нам сказати ім’я, та якби диявол його мав — то чом би йому не зватися Мінні? Історія стала пристрастю Трумена. Він прочитав усі дві тисячі книжок у містечковій бібліотеці. Його героями були передусім генерали: від Ганнібала до Роберта Лі. Усі біографи сходяться на тому, що Трумен любив людей. Але, коли він надумав кинути бомбу, це мало що означало.
Ну, й вони зі Сталіним дуже довго один одному симпатизували!
Обід був громадською справою: він відбувався на поточених шашелем столиках під соснами. Матері утворювали змовницьку коаліцію, збирались і застеляли стіл цератою, ставили на нього паперові тарілочки. Опівдні де не бралася ціла батарея страв: зазвичай холодний борщ, а до нього сосиски, шинка та домашній хліб. На порізаних помідорах лежали, зіщулившись від спеки, шматки білої цибулі. Мухи, ніби приправа, обсідали картопляний салат, а одного разу на качані кукурудзи я знайшов товсту, схожу на банан, гусінь. Усі були в захваті від маминого лаймового торта.
Хоч у затінку лютували комарі, люди подовгу сиділи за столами, пліткували і сперечалися про війну, про стару країну, про комуністів.
То була безглузда доросла розмова.
Мама розповідала за столом, що лікар казав про дитину, котру вона втратила навесні. Вона рідко згадувала минуле й ніколи до того не говорила про той зрив вагітності в моїй присутності, хоча я сам щось таке відчував і розумів. Кілька місяців тому я прийшов зі школи і виявив у нашій квартирі Семена.
— Твоїй мамі довелося поїхати до лікарні, — просто сказав він.
Коли вона повернулася, то була дуже тиха і не хотіла ні про що говорити — хіба що сказала мені, що ледве чи скоро в мене з’явиться братик чи сестричка:
— Не буде в Ніколаса братика… Так сказав лікар.
— Ну, що ж, він єврей, йому видніше, — прокоментував Семен.
Мама люто зблиснула очима.
— У мене є лист від Антона, — озвалась Ада.
Усі подивилися на неї. Антон — то був поет, котрий згодом заохотив Аду обклеїти помешкання шпалерами з англійськими сценами полювання. Після війни він подався не до Нью-Йорка, а до Лондона.
— Ну? — нетерпеливився Семен.
— Він сподівається приїхати десь на Різдво до Нью-Йорка.
— Ми влаштуємо йому вечір, — відгукнулись усі на рідкість злагоджено.
Ми почекали, доки дорослі закінчать свої посиденьки, щоби можна було спокійно йти гратися.
Якось після вечері всім гуртом ми грались у таємну поліцію, шукали «тіло». Напередодні кілька дітей розповідали, ніби бачили, як уночі чорт женеться через поле за якимись дівчатами у білих сорочках. Ми нервували. Коли сутеніє, речі втрачають обриси й переходять одна в одну, розпливаються, наче хтось возить ганчіркою по шкільній дошці.
Настав поворотний момент. Едвард, наш головний, дав сигнал відступати, аж тут раптом Ендрю, який ішов попереду, жестом покликав усіх до себе. Ми побігли до краю галявини. Там побачили Віктора й одного зі старших хлопців: вони сиділи на трухлявій дубовій колоді й розмовляли. Віктор у своєму незмінному костюмі з капелюхом попивав із пляшки. Хлопець, котрий курив цигарку, розповідав щось, махаючи руками й хитаючись туди-сюди, та слів ми не чули. І раптом, наче хтось натиснув на кнопку, Віктор підвівся і розкинув руки. У кожній із них я помітив по цигарці. Він заплющив очі й закрутився на місці. Хлопець сміявся. Усі інстинктивно глянули на Алекса, який не звернув на нас уваги і перший пішов собі геть.