Дивитися вже було ні на що, тож ми побрели слідом за ним. Понад шляхом із-за кривого паркану на нас дивився чорний товсторогий бик.
Здавалося, дивитись і справді немає на що, зате є про що дізнатися. Минулого вечора того другого нашого виїзного літа був мій одинадцятий день народження. Ми досхочу награлись у карти, у квача й у «дзюбу-дзюбу». Коли стемніло, зібралися коло прощального вогнища біля сараю. Натягали з лісу хмизу та колод і склали їх на купу, вдвічі вищу за мене. Піраміду полили бензином — і вона гучно запалала, наче вибухнув мільйон лампочок. Навпроти мене стояли Круки: золотоволоса Адріана, Віктор у своєму капелюсі, Пол із Алексом, який у шортах мав кумедний вигляд зі своїми тонкими ніжками. У цьому раптовому світлі ми дивились одне в одного, наче у дзеркало. За нашими спинами виросли тіні — мовби сам минулий час утілився в них.
Хвороба зникомості
1
Повернувшись до Рузвельта, ми несподівано зустрілися з Круками у Святого Климентія. Кожної неділі з-під дещо облуплених золотих бань церкви старі та нові емігранти розходилися вулицями міста. Хто б сказав, що для громади це — особливі дні? Серед приголомшливо нового, незнайомого світу люди реагували на зовнішні сили, роздмухуючи внутрішнє місіонерське полум’я. Вони збиралися в ім’я Бога — і спільна мета заряджала живим запалом кожну душу. Тільки мама намагалася боротися з інерцією минулого. «Господи, та ми ж у Нью-Джерсі, — повторювала вона. — В Америці, в Америці!»
Тато щасливо всміхався. Він зазвичай повторював: «Почати рятувати ніколи не пізно», — і колись мені пояснив, що єдиний спосіб побороти власні страждання — це полегшити страждання іншої людини. Він вітав усе, що робила мама: від борщів, які вона варила, до одягу, який йому добирала, навіть її гнів на те, що він занадто нею клопочеться.
Хай що відбувалося з нею в старій чи у новій країні, мама вперто знаходила причини радіти. То був рідкісний дар. Поки тато працював і куняв на заняттях із медицини, мама тішилася, годуючи родину та пташок, кришила скоринки на бильця ґанку, залюбки ходила на закупи й ніколи не нарікала на щоденні обов’язки, якими була заклопотана від п’ятої ранку до того часу, коли я давно вже був у ліжку. Вона десь переплачувала, щось недоварювала та обмінювалася чутками з продавчинею в «А&Р». Такі були її радощі.
Вона була велика — та огрядність не сповільнювала її: вона літала всюди з грацією танцівниці, хоча на вигляд скидалася радше на оперну діву.
Вона почувалася як удома у своєму районі з акуратних сіро-зелених триповерхових будиночків, де на балконах було натягнуто мотузки, наче під куполом цирку чи мовби снасті на щоглах понад бурхливим морем, — у Форт-Гіллсі таких гострих відчуттів вона вже не мала. З хідників тут і там проростала трава, вони були вкриті битим склом, а на металевих сітках вилися троянди, ще якісь квіти, кущі помідорів… У Рузвельті будинки тулились одні до одних, шукаючи розради, — і знаходили. З утіхою, що просочувалася крізь ту співпричетну бідність, не могло зрівнятися таємне та заплутане життя передмість.
Вулиці просто кишіли цікавими персоналіями: від Френ Парке, яка вирощувала план у ящику для квітів на вікні, до П’єтро, який раніше був художником у Ґринвіч-Вілідж, але потому запив і здався на милість своїх особистих демонів — і тепер прогулювався Фултон-стрит у маскарадних костюмах. У понеділок він починав як Адам, відтак перевтілювався по черзі в єгипетського раба, в Ричарда Левине Серце й у Бенджаміна Франкліна. У суботу від нього можна було чекати несподіванок: може, Одрі Гепберн чи, приміром, Гаррі Трумен?
У неділю він ніс вулицями на плечі хрест, зроблений із кілків, до яких підв’язують помідори. Назвати його божевілля милим язик не повертався. Іноді він стояв на розі й кричав до перехожих: «Гей, ішли б ви, звідки взялися, — понаїхали тут, мадяри сучі!» Та проти щоденного Геловіну закону не написали. Поки його двоюрідний брат Люк із Байонни платив за його квартиру, П’єтро наряджався, як сам хотів. Та й більшість родин мала давати раду кожна своєму подібному П’єтро, а то й не одному…