Мама несла свою чималу вагу коридорами та переходами цього світу, махаючи комусь рукою, щось куштуючи, когось приборкуючи, люблячи, часто перепрошуючи й нікому не кланяючись.
2
Тим часом материне ставлення до Круків ставало дедалі жорсткішим. Певно, вона чула щось від сусідів. З одного боку, вона, бувало, бурмотіла якісь співчутливі сентенції про те, як важко її друзям, але з другого — намагалася переконати мене більше часу відводити для навчання, а менше — для Алекса. Проте не дати мені ходити до нього могла тільки безпосередня заборона, — цей дім дедалі сильніше надив мене своєю анархічною атмосферою. У Круків я навчився курити, вперше скуштував горілки й віднайшов сенс тієї загадкової пісні сирени, яку вже чув, але не розумів.
Алекс, який успадкував сміливу уяву від Ади, розповів мені, що народився з недугою, яка зветься хворобою зникомості. Ада теж казала про це, а пізніше я чув цю колоритну маячню й від одного-двох старосвітських фахівців. У перші місяці життя його шкіра, щойно він прокидався, ставала така прозора, наче випаровувалася, — він ніби перетворювався на пульсуючий клубок судин, м’язів і бордових внутрішніх органів. Здавалося, наче якась частина його єства не хоче прокидатися. Єдиним способом, яким він не давав собі зникати далі, був крик.
Адріана жахалася. Вона носила його до доктора Гліба, який робив огляди з цигаркою «Pall Mall» у зубах. Його попелясті пальці обмацали вуха та задній прохід дитини — й він сказав:
— Так-так, malus invisiblus, хвороба зникомості. Не часто таке можна побачити в Америці, а у Старому світі цього повно.
Він прописав відхаркувальне і сказав Адріані, щоби затикала собі вуха, якщо їй докучає крик. Це треба перетерпіти, іншої ради немає, — організм просто адаптується до світу.
— Переросте, — запевнив лікар.
Схоже, він мав рацію: настав день, коли крик став словами. Алекс переконував, що промовив перше речення в тому віці, коли інші діти ще не вміють відрізнити пальця від пипки.
— Ось запитай в Ади, — додавав він.
У дванадцять років Алекс рости закінчив і мусив вивчати свої здатності. Ні Пол, ані Лев не були до нього поблажливі. Не дивно, що він чинив опір; і коли бунтував, то найчастіше його жорстко ставили на місце. Тож він ховався в собі, у своєму малюванні та фантазіях, і це позначалося на його обличчі: крихкому, губатому — унікальному слов’янському поєднанні вилицюватості з гострим гоголівським підборіддям, із м’яким темним волоссям, із великими несподіваними зеленими очима, блискучими, як мокре листя проти сонця. Провівши кілька хвилин із ним, я опинявся в епіцентрі його пристрастей і одержимостей, яких побільшало без ліку, відколи батько пішов зі сім’ї. Він став затятим колекціонером: сушив квіти для гербарію, збирав каштани, як білка, й відпарював марки від усякої безглуздої кореспонденції. Алекс збирав сірникові коробки, пляшки з-під пива, монетки та кістки, — на його письмовому столі радами вишикувалися маленькі черепи пташок, білок і єнотів. Безліч викинутих і зужитих речей знаходили собі притулок у кімнаті Алекса, доки його спільне з Полом помешкання почало нагадувати добре впорядкований смітник на задвірках музею природи. Коли він відкрив для себе дівчат, то все те повикидав і обклеїв стіни картинками з ними. Коли через багато років утратив цікавість до всього — то було частково наслідком тих підліткових маній.
Його дивацтва задовольнили б найвибагливішого невротика. Він постійно і безпричинно мив руки, а часто міг цілий день проходити в рукавичках. Їх Алекс мав понад десять пар, серед яких три пари — гумові різних кольорів (у таких він малював), але здебільшого надавав перевагу дешевим замшевим на вовняній підкладці.
Ще його чимось нервувало волосся, тож при кожній нагоді Алекс глузував із тих, у кого воно стирчить із носа, й не сприймав борід. Він довго не бажав читати Волта Вітмена через незмінну кошлатість поета. Алекс постійно доглядав власні брови, а в дорослому віці голився тричі на день — хоча перед тим відбув і довговолосу стадію, яка, може, трохи полегшила це неприйняття.
Енергія його була просто невгамовна. Можна було уявити, що саме такі діти надихнули винахідника риталіну[2] працювати понаднормово. У його товаристві я сам неначе розчинявся, вражений власною формою хвороби зникомості.
Алекс постійно кудись поспішав, вишукував то череп жаби, то монетку з індіанцем, стрибав од радості, знайшовши сірникову коробочку в формі машинки чи пачку цигарок, яку хтось забув в автобусі. Загалом, не надто важило, який саме привід мали його радощі. Досить швидко ця шалена енергія проявила себе в цікавості до сексуальних питань — і це прискорило також і мою обізнаність.