І він казав:
— Сталін, знаєте, вчився на священика. У семінарії. У Грузії. Ректор-росіянин постійно стежив за хлопцями. Зазирав до їхніх шухляд і шаф, а якщо в когось знаходили заборонені книжки, то його замикали. Там панувала параноїдальна атмосфера. Серед книжок, які вплинули на Сталіна, були романи Віктора Гюґо та «Походження людини» Дарвіна. У двадцять він не зміг скласти іспиту, і його відрахували. Після того він присвятив себе революційній діяльності.
Повернувшись до Трумена, Віктор зазначив:
— До релігії він ставився м’яко. Без фанатизму. Захоплювався Марком Твеном, американським гумористом, і сприймав політику як брудну справу — хоч і цікавішу, ніж гонитва за багатством. Що за добро людині в тому, щоби зібрати в себе всі гроші, які ходять по світу? Розумієш, про що я, синку?
Отакі життєві поради слухав Алекс.
Рік за роком, клас за класом Алекс був змушуваний до самовизначення. Згодом, коли чув несхвальні слова про американців емігрантського походження — всіляких італоамериканців та інших, — він посміхався. А хто взагалі придумав так визначати людей? Хто постійно змушує нас соромитися?
Як і більшості підлітків, Алексові здавалося, що його переслідують просто за те, що він такий, як є: жорстокими коридорами ранньої юності кожна людина йде сама-одна.
І від самого початку він відчував, що його заохочують лише програвати.
Урешті, наслухавшись порад Віктора та Пола і втомившись од почуття зневаги, Алекс відкрив для себе цілком американську тактику скасування минулого. Того вересня, коли нова класна керівниця спитала про його прізвище, Алекс підняв руку в рукавичці й сказав:
— Круко!
— Перепрошую?
Учителька, котра працювала у школі зовсім віднедавна, сподівалася здобути довіру учнів.
— К-Р-У-К-О. Це таке італійське прізвище, — Алекс легковажно знизав плечима під байдужі смішки.
Учителька подивилась у журнал, похитала головою, взяла олівець і виправила.
І тепер до кінця школи він став Алексом Круко, італоамериканцем-антиспортсменом.
— Антиспортсменом? — здивувався я.
— Як антипасто[3], — пояснив він. — Я — проти спорту. Ось поглянь, що він зробив із моїм братом, — він покрутив пальцем біля лоба. — Бач, усе треба контролювати. Не можна просто сидіти склавши руки. Це ж Америка, мафіозо.
Раптове перетворення на італійця мало для Алекса несподівані побічні наслідки. Його, як видавалося, поступово поглинала нова роль. Він постійно просив в Ади макаронів, а оскільки вона працювала в італійському ресторані, то задовольняти його прохання їй було не складно. Він почав палко захоплюватися перемогами Юлія Цезаря та подорожами Христофора Колумба, наче вони обидва і справді були його, як він казав, пезанос[4].
— Агов, пезано! — кричав він мені з-під вікна.
Якийсь час здавалося, що асиміляція в нього відбувається природним шляхом — і навіть більш ніж природним.
Я сидів за сніданком і роздивлявся те, що мама поставила переді мною: тарілка з тостами зі сиром, масло, сухі сніданки в коробках… Мама вважала, що їжі забагато не буває, і наша комірчина завжди ломилася від усього, що тільки можна: від рисових хрустиків і пачок макаронів, був і цілий погрібець імбирного елю. З такими запасами цілком можна було б відкривати крамницю.
Мама вичавлювала сік із апельсинів, коли наш кіт Реґз постукав у вікно. Застрибнувши, він полоскотав хвостом нам ноги й пішов підживитися риб’ячими головами, які лишилися від учора.
Хтось постукав у двері.
— Це Алекс, — дещо невдоволено оголосила мама.
Я втік від армії сніданків і помчав до дверей.
— Мені пора, — сказав я.
— Куди?
— По жабу для П’єтро.
— Що?
— Для дослідів.
Ми побігли сходами вниз і вискочили в ясний літній ранок. П’єтро в лабораторному халаті справді похмурим голосом зажадав, аби ми знайшли йому жабу. Уже не знаю, кого він тоді зображав.
Я пробіг кілька кварталів, обминаючи машини, помахав містерові Пілсудському у великому вікні таверни, яка догідливо поспішала відчинятись о восьмій, аби дати чоловікові підкріпити дух перед роботою, а він відсалютував мені сигарою. І аж тут я помітив, що Алекс волочить ноги позаду. Я сповільнився і почекав на нього,