Того серпня повітря пронизували літні запахи: бензин і стиглий виноград, піт, піца та сезонне гниття. Ми сиділи на ґанку, коли повз нас швидко пройшла Гетті в помаранчевій майці. Пол присвиснув, як вовк у мультику. Гетті різко розвернулася:
— Ну, добре, а хочете побачити мого вовка?
Ми не вагалися.
Гетті провела нас до спальні, де блакитні шпалери з квіточками відставали від стін, мов кора, а трималися на кнопках і на шпильках. На шафі висіло фото Пола Маккартні, поруч лежав стос журналів «Teen». У коричневій валізі, оббитій джутом, — програвач, а на рожевому шеніловому покривалі ліжка — вовченя. Воно водило по зубах язичком, схожим на мокрий рожевий рушник.
Гетті трохи нахилилася над ним, так що світле волосся водоспадом накрило її плечі. Пол у захваті розкрив рота, дивлячись на її обличчя, яке затьмарило навіть таку цікавину, як живий вовк. Її риси обличчя були тонкі, радше заворожливо-ірландські, ніж середземноморські: кирпатий ніс, оливкові очі. З-під широких шортів було видно засмаглі стегна. Вона ціла була бронзова від засмагання на даху. Алекс, який так і лишився в замшевих рукавичках, і я не зводили очей із Пола — спостерігали, як він дивиться на неї. Ми вивчали сигнали.
— Звідки він у тебе?
— Не скажу!
— А мама дозволить тримати його тут?
Гетті всміхнулася.
Вона витягла коробочку з ласощами, а вовченя почало злизувати частування з її долоні.
Згодом я дізнався: вовченя вкрав із приватного зоопарку один хлопець, котрий хотів завоювати увагу Гетті. Утім, не думаю, що він її здобув.
Вона водила вовченя гуляти по району, чим створювала піднесений настрій. Коли люди бачили вовка, то від подиву переживали загострене чуття моменту. Вовк їм подобався. З м’ясної крамниці йому кидали шматочки сирого бургера, друг мого батька у своїй крамничці нишком пригощав його гот-доґами. Гетті з вовченям на рожевому повідку надавала блиску тим місцям, де опинялася. Навіть П’єтро був під враженням. Він знімав капелюха, глибоко кланявся і казав:
— Маю честь відрекомендуватися: містер Г’юстон!
Тільки Дзиґа, здається, боявся його: можливо, вовк нагадував йому про щось, що сталося з ним у Сибіру — і про що він охоче б забув.
Урешті-решт вовк утік, ставши сенсацією та предметом великої уваги преси: кілька днів цілий район споглядав себе в телевізорі, а в Гетті брав інтерв’ю чоловік із макіяжем, густішим, аніж в Ади. Саме тоді Пол і Гетті зблизилися. Він став її вірним помічником. Багато годин він допомагав їй шукати вовченя; вони прогулювали уроки, поверталися додому пізно ввечері, місіс Флорентина ходила до Адріани скаржитися, що в дітей усе занадто далеко зайшло, та справи вже не підлягали материному контролю. Історія подобалася газетам, на вулицях тут і там з’являлися телекамери з Ньюарка, навіть зібрали поліцейський загін — і той нарешті вистежив вовченя у кущах бузку в парку Вариненко, де офіцер Майк без вагань пристрелив тварину. Гетті просила в місцевого шерифа тіло вовченяти — але той сказав: вона має бути вдячна, що її не заарештували за переховування краденого.
Вона розрадила себе, забравши до свого ліжка Пола. Він став її вовком — дикою, шаленою істотою, котра могла б її охороняти в цьому світі. Пол розповів про це Алексові наступного дня, а Алекс швидко переказав новину мені. Розповів він це без грубості, без вихваляння, проте це змінило Пола — дещо згладило його гострі кути. Його погляд, зазвичай нервовий і швидкий, сповільнився, дозволивши йому бачити вас, сприймати.
Гетті стала для Пола тихою гаванню. Їхня пристрасть утворила навколо них щось на кшталт дому, де вони були вільні від світу маленьких квартир і млявих мрій. Вони збільшили одне одного, кожен завдяки прихильності другого здавався кращим, аніж окремо. Гетті теж почала почуватися спокійніше, ніж до того, якомога повніше занурюючись у світ.
Алекс отримав опосередковану вигоду: тепер Гетті практично оселилась у їхній кімнаті. Вона була з тих, хто взагалі схильні торкатися людей, тож Гетті, розмовляючи з Алексом, завжди клала руки йому на плечі чи куйовдила йому волосся, не помічаючи, як він при цьому тремтить і кидає погляди на її груди, мовби на туристичну атракцію. Від надлишку почуттів вона могла пригорнути його, чого ніколи не робила мати, — з якихось причин Ада фізично тримала синів на відстані. Можливо, вони нагадували їй Льва чи якихось інших привидів минулого. Між нею та її синами постала невидима стіна, проте її фізична холодність була дивною з огляду на те, скільки вона про них думала, і просто з огляду на її чуттєвість. А може, саме в ній, чуттєвості, й була річ? Адріана боялася непередбачуваної хімії дотику.