Одного разу Алекс і Гетті сиділи в кухні, коли Ада рано повернулася з роботи. Алекс ніколи не міг точно запам’ятати розкладу її роботи. Пол працював на СТО. Несподівано Ада зраділа, побачивши Гетті. Дві блондинки, здається, подобались одна одній.
Розпитавши про матір і про сестер гості, Ада раптом сказала:
— Я маю фотографію Ісуса. Я тобі показувала?
Гетті похитала головою.
Адріана пішла до кімнати і принесла ту саму потерту листівку, яку я роздивлявся минулого літа.
Гетті тихенько розсміялася.
— Це ж намальовано, місіс Крук.
— Я знаю, — зітхнула Адріана, сідаючи на стілець.
Алекс, якому знову стало незручно за матір, підвівся й зібрався вийти.
— Ні, Алексе, я хочу, щоби ти це чув. Налий-но мені води, любий. Дякую.
Тоді вона розвернулася до Гетті, яка перебирала волосся.
— Ми обидві біляві, місіс Крук, — сказала Гетті.
— Колись я була закохана в поета на ім’я Антон, — промовила Ада, уважно дивлячись на дівчину.
Антон був тим самим поетом із Англії, чий візит уже двічі відкладався без пояснення. В Алекса просто кров закипіла: знову цей осоружний старий світ пробирається в його дім. Він відчув, як орда голодних привидів із довгими крейдяними тілами оточує його. Дивився, як вони тягнуть Гетті в човен і везуть кудись у туман, але щойно він розтулив рота, як суворий материн погляд зупинив Алекса. Її потреба паралізувала його.
— Антон жив як гість у великому будинку, що належав одній багатій літній жінці. Ледве чи то був такий великий будинок, як той, де працювала твоя матір, але він стояв у центрі міста. У вітальні були арфа та рояль. На стінах висіли гобелени. Старенька жила сама, з нею були тільки її слуги й Антон. Йому відвели кімнату на горищі. Коли служниця відчиняла мені двері, там пахло часником, а коли вона клала руку мені на плече — то просто лишала на ньому клаптик своєї шкіри… Пам’ятаю, як я підіймалася кам’яними сходами до Антонової кімнати. Запах диму я відчувала ще здалеку. Саме Антон навчив мене палити. Він курив усе: цигарки, люльку, маленькі сигари. Хотів спробувати опію, та не міг його дістати. А ти курила коли-небудь опій, люба?
Гетті, хихикнувши, похитала головою.
— Він писав і писав… Пречудово знав англійську. Читав напам’ять ті вірші, які перекладав. Пальці мав довгі, мовби ніжки в павука. Він показував на вулкан зі сторінок на підлозі — здавалося, над ним так і пашить помаранчевий дим — і казав, що на той один аркуш, який він тримає в руках, пішло десять тисяч списаних.
«А як же хтось про це зможе дізнатися?» — питала я.
«Їм цього й не треба знати. То вже моє діло».
«Але навіщо ти це робиш? Адже це все просто викинуть», — казала я.
«Бо є кілька слів, яких не викинути, якщо вони правильні!»
Він постійно добирав належні слова. Казав, що вони перенесуть його в майбутнє. Казав, що світу нема діла до сліз чи до крові. Світ порахує трупи і назве число: вісім мільйонів. Тут загинуло вісім мільйонів людей. Це залишиться у книжках із історії. А діти питатимуть: «А де це?». Учитель покаже їм на глобусі: «Отут». А дитина: «Ух, як багато народу для такої цяточки. Де ж вони там уміщувалися?». Якщо бодай часточка цієї цятки матиме ім’я, лице, рідну матір — якщо бодай одна людина з тих восьми мільйонів гуляла зі собакою чи проливала каву, поспішаючи на роботу, — то, мабуть, і решта з восьми мільйонів жила десь так… Він подарував мені це і сказав: «Оце єдина у світі фотографія Ісуса». Ми тоді теж сміялися. Мені дуже шкода, що ти його ніколи не зустрічала.
— Яка дивна історія, — сказала Гетті, продовжуючи гратися з волоссям. — Мені тепер треба знайти Пола.
Гетті намалювала на тильному боці Полової долоні мапу Північної Америки. Кісточки опинилися саме там, де нерівний край континенту перетинає Полярне коло.
— Я віддав світу свою руку! — хвалився він нам із Алексом.
Гетті казала, що частково любить Пола за те, що він водночас зрозумілий і химерний. Вони росли по сусідству, а тим часом він походить із місця, відсутнього на мапах, із країни, якої не покажеш на глобусі.
Одного задушливого серпневого вечора Гетті прийшла шукати Пола, який пішов на свою СТО. Вона спитала Алекса, чи не хоче той позасмагати на даху. Розігріта смола де-не-де прилипала до ніг. Алекс дивився, як вона стягує зі себе помаранчеву майку та шорти, лишаючись у запраному зеленому бікіні. Вона розстелила червоний рушник і попросила Алекса намастити її кремом для засмаги. «Починай із ніг», — сказала вона, лежачи на животі, й він так і робив, рухаючись від литок до колін. З вулиці долинали голоси та звуки машин, інколи пролітав літак. Вона, заплющивши очі, перевернулася на спину. Він рухався від її плечей униз, дійшов до грудей. Коли Алекс затримався там, вона сказала: «Рухайся, друже, намащуй далі», — й він мастив її нижче, поволі, жалкуючи, що вона виросла не надто високою, тож незабаром буде вже ніде намащувати. Після того Алекс підвівся, очманілий від запаху кокосової олії, прихилився до димаря і задивився на квадрати будинків, що абияк розкинулися до самого сталевого океану. Він гадав, що знає світ — оце шалене місце, де постійно штовхаються та борються за існування, де все похмуро, випадково і схиляє до насильства, й думав: як же його маленька душа витримає це. Та зараз він слухав гудіння літака, напівзаплющивши очі, серце його калатало, й він розумів: секретом тут є Гетті чи хтось такий, як вона — ніжна плоть, невидима енергія кохання пронесе його цим світом безпечно. І він був удячний братові за цей дарунок, за це надвечір’я. Він дізнався інший спосіб зникати. І невдовзі поділився новиною про своє щастя зі мною.