Коли померлі поступово зникали з ока, їхнє місце заповнювали події в Америці. А як же інакше? Хто міг б цього уникнути? Убивство Кеннеді — на думку Льва, від рук бандитів; марші за громадянські права, всі ці змарновані життя, війна у В’єтнамі, запуск ракет у космос — здавалось, усе важливе у світі відбувалось або в Америці, або через неї. Якщо воно не відбувалося тут — то все одно що не відбувалось узагалі.
На жаль, Ада нагромадила двадцять років споминів з іншої країни, повної інших людей та будівель, і все те було таке саме справжнє, як і це, що оточувало її тепер, і пам’ять накладалася на обличчя, які вона зустрічала на вулиці, тож їй доводилося стримуватись, аби не помахати людині, котра раптом здалася знайомою: колишнім однокласником, братом у третіх, що колись жив за рогом, був об’єктом її захоплення й, можливо, і зараз живе там, у місті на другому боці світу, де життя тривало без неї, де навіть просто цієї миті хтось, кого вона знала з дитинства, згадує про неї.
Першого вечора, коли Лев не повернувся з роботи, Ада не спала цілу ніч, сновигала квартирою, не знаходячи собі місця, курила. Уранці, коли хлопці пішли до школи, вона спустилася до сусідів і розповіла про свою біду місіс Флорентині, яка відразу зателефонувала в поліцію. Ада мала страшне передчуття, що Льва збив зелений поштовий фургон. «Хвороба зникомості», — подумала вона. Та про жодні нещасні випадки повідомлень не було. Урешті-решт вона пішла на завод, де їй сказали, що зі Львом усе було гаразд, коли він ішов звідти вчора, та повернеться він хіба що пополудні: попросився працювати решту тижня у другу зміну.
Ада повернулася додому. Чекаючи, почала робити вареники. Сини застали її в кухні, спітнілу, з хусткою на голові; у попільничці лежала гора недопалків. Спитали, коли прийде батько. Ада нічого не сказала і продовжила куховарити. О шостій, геть ошаліла від тривоги, вона послала Пола на завод. Він повернувся збентежений і сказав, що батько на заводі був, але бачити його не захотів.
Причина тут могла бути лишень одна. Аж надто важка. Ада почала наспівувати фрагменти напівзабутих пісень. Тримай обличчя. Видихай. Пол боровся з панікою і намагався заспокоїти матір, але вона його відштовхнула, відіславши обох хлопців по кімнатах.
— Уроки робіть! — сказала вона.
Ада пішла до місіс Флорентини й поділилася своїми підозрами. Не витримала і розплакалася. Хто б міг повірити, що чоловік залишить їх після всього, через що вони пройшли?
— Як ти гадаєш, чому він пішов? І чому ти так гадаєш? — резонно питала Беатриче.
— Я просто знаю, знаю! — кричала Ада. — Він чоловік. У нього немає почуттів.
Урешті місіс Флорентина переконала її випити трохи віскі — й Адріана заспокоїлася. Під ранок вона заснула на годину. Потому встала, розбудила дітей і, залишивши їхні питання без відповіді, випровадила до школи.
Вона була налаштована на серйозну розмову зі Львом. Того дня вже не чекала, доки хлопці повернуться додому. Одягнула недільні речі, побризкалася парфумами, нафарбувала губи і вирушила на завод. Був прохолодний жовтневий день, у канавах лежали купи листя. Помаранчеве сонце ділилося з вулицями своєю барвою. Вона згадала, як колись любила осінь, і щільно загорнулась у пальто.
Ось і він — іде разом із молодою жінкою, широкоплечою, в чорних оксамитових туфлях, із червоними губами. Не з такою, яку вона очікувала побачити. Помітивши Аду, він зупинився. Не зводячи очей із дружини, щось сказав дівчині, котра відразу розвернулась і пішла в інший бік. Далі рушив сам. На ньому був той самий костюм шоколадного кольору й незмінний кашкет, у яких він два дні тому вийшов із дому. Сорочку Ада прала і прасувала сама. Коли він наблизився, Ада побачила, які замкнуті його обличчя та погляд.
Вона поглянула на нього люто, сподіваючись, що гнів, який вона випромінює, зачепить його вогняним хвостом, зіб’є з ніг, — але він просто підійшов, подивився на неї й нічого не сказав — тільки його тонкі губи витяглись у посмішці.
І раптом її гнів кудись зник. Вона знову відчула, що тремтить від плачу, і кинулася йому на шию. Він обійняв її, а коли вона підвела обличчя, то побачила, як його лице потеплішало. Може, надія ще лишається?
— Повертайся додому, — сказала вона.
Він похитав головою.
Тоді вона знову розізлилася. Люто відштовхнула його — її зелені очі метали блискавки.
— Хто думав про тебе всі ці роки? Беріг, пестив, народив тобі дітей? Як ти можеш?! — кричала вона.
— Адо, люди… — промовив він.