Кілька його колег зупинилися неподалік, аби повитріщатися на драму. Ада не звертала на них уваги. Усередині в ній відбувався великий тектонічний зсув, вона відчувала, як усе руйнується. Як той, хто її захищав, може стати ворогом? Вервечка чорних думок промчала в голові.
Вона хотіла розірвати його на шматки голими руками, розчавити його серце в кулаку. Що тепер робити? В Адріаниних вухах залунав голос Ніни. Ада виразно чула слова пісні. То була улюблена материна пісня про цвіркунів і про спокійні води, й від того полегшало. Від того, що дух сестри її не покинув. Ніна зашепотіла їй на вухо, запевняючи, що це мине, що Пан Бог на неї дивиться навіть тоді, коли їй здається, що це не так.
Через доволі тривалий час Лев випручався з її обіймів. Він зазирнув у її червоні очі — і його власні наче затуманилися. На мить вона повернула собі надію: він щось скаже, передумає, все буде гаразд. Але він просто відступив назад і обійшов її. Роки спільності й певності, любові та дружби розсипалися на порох.
Наступні кілька тижнів були найтяжчі в Адиному житті. Навіть смерть батьків не можна було порівняти з цією зрадою. День при дні Ада все чекала, що він зрозуміє, що накоїв, і повернеться. Звичайно, це божевілля — отруйна хмара опосіла його серце, і сонце пам'яті прожене її.
Адріана лежала в ліжку, слухала прибій, який стугонів у судинах її рук і грудей. Викурювала цигарку за цигаркою, всмоктуючи їхню заспокійливу отруту. Усюди їй увижалися знаки: у тріщинах на стелі, у випадкових вигуках із вулиці. Голос із радіо промовив слово «завтра» — й у неї виникла раптова впевненість, що диктор говорить про Львове повернення. Завтра він повернеться. Завтра — то була інша країна, де немає сьогоднішніх ландшафтів. Завтра зітре з лиця землі сьогодні й учора, так само як сніг стікає в канави після одного-єдиного теплого дня.
Ада почала переконувати себе, а тоді подумала про хлопців, про те, як їм уже боляче, якої шкоди завдано їхнім душам, і знову закурила.
Пол, чиї бійки зі Львом установили між ними, як він гадав, міцний зв'язок, був особливо вражений. Спочатку брати до пізньої ночі не спали, розмовляли, відчайдушно намагалися знайти для батька якесь виправдання. Певно ж, була якась причина, чому він не приходив до них і не намагався з ними зустрітися. Це — не їхня вина. Коли минув уже не один тиждень, то вони припинили діймати матір запитаннями. Коли батько заходив до них, вони не знали, якими словами йому дорікнути. Хлопці сердились, але не могли висловити свого гніву. Натомість це почуття знаходило вихід у раптових спалахах. Приблизно тоді Пол почав битись у школі. На фізкультурі всі намагалися триматися від нього якнайдалі, бо він грав грубо.
Одного разу Алекс відімкнув двері — й на порозі стояв Лев. Алекс мовчки подивився на його нову борідку.
— Її тут немає, — врешті промовив він, стискаючи сховані в рукавичку пальці.
— Хто там? — гукнув Віктор, який нещодавно до них переїхав.
— Ніхто! — відказав Алекс.
Батько потер бороду, зміряв сина поглядом, розвернувся й пішов геть.
До весни він не з’являвся. Цього разу він зателефонував заздалегідь і домовився про зустріч з Адою та дітьми. Була ясна й вітряна субота, він повіз їх червоним «б’юїком» до Бронкського зоопарку і, ходячи з ними серед зебр та жираф, намагався говорити з усіма трьома так, наче нічого не сталося.
— Вашу маму колись прозивали жирафою…
Ада й діти щосили намагалися підігравати, проте потік приязні між ними висох — лишилося тільки неживе повітря. Коли день скінчився і Лев поїхав, вони були раді.
Ада змогла вберегти синів від знання того, що Лев навіть не просив опікунства над ними, — хіба вона б сама його попросила, проте Аді важливо було знати, що він сам цього хоче. А Льва, здається, повністю влаштовувала нова дівчина, й нічого іншого не мало для нього значення.
Після того він просто тихо зник з їхнього життя. Вряди-годи хтось із хлопців отримував від нього листівку на день народження з кількамісячним запізненням — із таким самим успіхом її могла б підписати чужа людина, настільки мало цей знак уваги для них важив.
Під час таких випробувань Нінин дух дуже допомагав Аді. Ніна давала їй таку впевненість, якої годі було чекати від істоти, котра пробула втіленою менше, ніж день, хоч Адріана розважила, що Нінині тіло та дух жили за різними годинниками, а у малих дітей душі часто бувають старі. Кілька тижнів тільки підтримка Ніни, а також її власні молитви заспокоювали Аду й не давали їй утратити розум.
На людях Ада здавалася такою стриманою, що друзі бувало питали, чи не радіє вона у глибині душі з того, що Лев пішов.