Він пояснював їй, як улаштовано світ. Цього вона й досі хотіла від чоловіка: чути, як відбуваються певні речі у світі, — адже світ належить чоловікам і тільки чоловік у ньому вповні все розуміє.
Він розповідав їй про різні бюро в ратуші, про місця, де тримають дарчі, де реєструють собак, як проводять перепис населення. Він розумівся на нерухомості, на податках, на дозволах та порушеннях і розповів, що її ресторан — один із найчистіших у місті. Розповідав про постанови на зборах міської ради, про День пам'яті й про мера. Вона і гадки не мала, що в її місті кипить така розмаїта діяльність. В її уяві поставав великий світ, відвертаючи її від власних негараздів.
Вона вмовила його розповісти про війну, про Нормандію, про кров та смерть, і від цього також мала полегшу. Розмовляючи про війну, вона жвавішала, молодшала, згадувала себе в ті роки, коли один світ був при смерті, а другий мінився і вражав — світ незнайомців та незнайомих мов.
— Секрет Америки, — сказав він, — у тому, щоби створити цінність. Яку цінність маєш для інших ти?
— Та яка з мене користь? — засмутилася вона, і її світле волосся впало йому на груди.
— О! — він і сам здивувався. — Та більша, ніж ти вважаєш. Ти мені нагадала. Ми народжуємося цінними. Тільки треба робити одну річ.
Її серце калатало. Як добре це чути. То що ж робити? Як зробити себе значущою?
— Яку?
— Люби ближніх, сонце. Ото й усе.
Він потягнувся і схопив її за грудь.
— Тут можливе все, — мовив він. — Аби тільки гроші. Та й ціна не фіксована, можна торгуватися.
Семмі колекціонував комах. У своєму помешканні з вікнами на гавань він тримав цілу виставку жуків, павуків у пробірках, на стінах у рамках висіли метелики. Ада з жахом і з подивом розглядала їх. Які прекрасні ці сині крильця, які потворні ці волохаті морди!
Якось увечері він приніс їй подарунок. Вони сиділи в неї в кухні за столом-ванною і пили чай із бренді.
В особливій рамці, схожій на дерев’яну коробку для взуття зі скляною накривкою, лежало щось таке, чого Адріана ніколи в житті не бачила. То була якась тонка луската палиця завдовжки з половину її руки, з лупатими очима — неначе на гілку наклеїли помаранчеві ягоди.
— Це паличник, — пояснив Семмі, — південноамериканський. Дуже рідкісний.
Адріана дивилася на ту потвору, схожу на довгу скіпку з ногами, очима та крилами, і сподівалася, що воно не оживе й не розіб’є скла.
Щойно він пішов — вона запхала той дарунок під ліжко.
Якийсь час їй хотілося постійно бути з ним. У товаристві Семмі вона почувалася безпечно та захищено, — відколи пішов Лев, це почуття було надовго втрачено. Ну, як же вона може впоратися з цим усім сама?
Хлопців вона довірила Вікторові, який іноді зникав на кілька днів, лишаючи їх самих, — ті не заперечували.
Вона відчайдушно хотіла його. Уявляла, як його рука пестить її м’яку оксамитову шкіру. Без нього їй снилися страхіття. Вона підхоплювалася серед ночі, ціла спітніла, прилипаючи до простирадла, довге золотаве волосся приставало до шиї… Важко дихаючи, роззиралась у темній спальні, дивилася на меблі, які неначе дивувалися, що вона не спить у такий пізній час. «Мамо!» — кричала вона. Їй марилося, що паличник оживає і лізе зі своєї коробки, сидить на стіні, а його очі горять, мов жарини. Коричневий комод щулився в куточку, тумбочка тремтіла від страху. Ада сіла на ліжку, схопилася за голову: Ісуса поруч немає.
Але навіщо їй Ісус, якщо поряд чоловік? Обійми, добре слово з людських уст значно вагоміші за обіцянки.
У ресторані вона зізналась Елмірі:
— Як же пізно я це збагнула!
Одначе дещо її тривожило — провина перед дітьми, почуття, ніби щось зникло: пропала весела серцевина її життя. На зміну тілесному сміху, що його Ада пам’ятала з юності, прийшла печаль, і враження перебування на порозі іншого світу не полишало її.
Якось увечері вона лежала в ліжку, поклавши пальці на повіки, і бачила свою матір, котра стояла в кухні її старого помешкання. Мати була без окулярів, і її очі блищали, як замолоду. У блакитній сукні, зі спідницею в складку вона залишала враження людини, котра прийшла з побачення. Ада простягла їй руку — і мати з усмішкою зробила те саме. І тоді Ада відчула на коліні руку Семмі — й розвернулася до нього, сповнена жаги, яка накопичувалась у ній ціле життя.
Здається, Ада розуміла, що все це — речі тимчасові, що випадкова офіціантка, сповнена дикої, не знаної йому раніше пристрасті, врешті схаменеться — чи остаточно втратить глузд. Таке шаленство не може тривати вічно. І саме тому він охоче підтримував цей зв’язок усіма можливими способами. Власне життя Семмі не було особливо легке: його батько працював на млині в Ловеллі, що у штаті Массачусетс, а потому — на пивоварні під Ньюарком. Мати Семмі померла, коли йому було десять років. Війна теж завдала йому важкого удару, забравши не лише руку, а також обох братів. Він ніколи не був особливо товариським і, не бажаючи мати справ зі спілкою ветеранів, тримав свої спогади та пригоди в собі. Кому вони потрібні? Більшість колег із ратуші не надто озиралася на минуле, а для молоді вже й те, що було півгодини тому, — давнина. На початку п’ятдесятих років він одружився, а майже через десять років розлучився, дізнавшись, що дружина має роман зі сусідом, — і наступні десять років компанію йому складала хіба що яка-не-будь випадкова ньюаркська повія. Здебільшого Семмі присвячував час роботі й колекціонуванню комах. Він навіть не усвідомлював, як жагуче хотів бути поряд із кимось, доки зустрів Аду. Про ту країну, звідки вона походить, він не знав практично нічого, і її історія збільшила світ і для нього: з’явилося почуття, що не лише він лікує свої душевні рани.