Я намагався уявити, як це — постійно жити в якомусь надзвичайному стані.
— Увечері повернувся батько — з ратуші, де він працював суддею. Торт був до його дня народження, та про це всі забули. На той час уже було передчуття: щось негаразд. Мати повернулася від лікаря зі своїми новинами (днів зо два тримала їх при собі). Тепер вона відразу пішла шукати Віктора. Попередньої війни вона обходила всі в’язниці в пошуках батька. Знайшовши його тоді, вона мала причини для впевненості, що знайде і сина тепер. Вона навідалася до поліцейського відділку на протилежному боці вулиці; перевірила лікарні, таємну поліцію, навідала друзів у підпіллі. Коли повернулася, батька вдома вже не було: він пішов розпитувати своїх знайомих. Ми з мамою ще не спали, коли він повернувся засмучений, ні з чим. Він дізнався, що Віктора заарештували: не за купівлю цукру на чорному ринку, а за спробу перейти кордон через три кілометри від нас. Його повезли до столиці. Ми нічого не могли вдіяти. Треба було поспати. Навіть у війну люди спали… Через багато років брат повернувся. На той час ми мешкали у Нью-Джерсі. Сибір не пішов йому на користь. Двадцять років. Ну, і тепер, — вона подивилася просто на мене, знову ледь усміхаючись, — скільки років минуло, а ти тут. Наш блудний син. Ти, маю надію, ніколи не був у Сибіру?
Власна іронія, вочевидь, її повеселила: Ада всміхнулася.
Поверхом нижче гавкнув пес. Я, кліпаючи, роззирнувся. Надходив вечір, сніжини кидались у вікна, темніло.
— Чому ти мене покликала?
— Я розкажу ще дещо.
— Адо! — наполягав я.
— Історія цікава. Про повію. Тобі сподобається.
— Я її чув, — багато років тому, на курорті Блек-Понд.
— Правда?
— Якщо ти не поясниш, навіщо мене покликала, я піду геть.
Вона спохмурніла. Я відчув, як у ній спалахнув гнів.
— Скільки років — а йому шкода з них двох хвилин! — промовила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
— Скільки часу?
— Що?
— Минуло, відколи ти не бачиш?
Її пальці смикнулися.
— Мій син…
— Що з ним?
— Там, — махнула вона рукою вглиб коридору. — У моїй кімнаті.
— Що? — я встав.
— Зачекай, — вона нахилилась уперед, і її голос прозвучав гучніше, ніж дотепер, але не як наказ, а радше як прохання. — Зачекай, — повторила вона.
І знову:
— Зачекай. Є речі, які ти маєш знати.
Я відчував навколо себе погляди коней, собак, людей на шпалерах. Без сумніву, десь там, у хащах ялівцю чи тису, причаївся лис. Навіть він дивився на мене, але Ада — ні. Горло в мене стало дуже чутливе. Я любив Круків — кожного по-своєму, — вони були моїм таким собі невеликим російським романом. Імпульсивні, нестримані — серед таких людей сам не знаєш, чого чекати: поцілунку чи укусу. Тож доводилося завжди бути напоготові, очікувати будь-чого.
Я відкинувся на стільці (він був маленький та незручний) і замислився, навіщо прийшов.
2
Я познайомився з Круками того літа, коли мені виповнилося десять, на канікулах у горах Кетскіллс. У ті часи всі ще були бідні. Те, що вони навіть могли дозволити собі відпустку, вражало іммігрантів, котрі пам’ятали голод, війну та роки карантину в ангарах, обладнаних під бараки, у Німеччині, а потому чекання, доки Вашингтон вирішував їхнє майбутнє. Перед тим вони були немовби заручниками десятка ворожих між собою таборів. Їм було тяжко: кожен четвертий співвітчизник загинув. Розлучені під час війни й зустрівшись після неї у Штатах за тисячі кілометрів од дому, ці люди разом намагалися скласти докупи уламки своїх доль, своєї країни, прив’язуючись одне до одного міцніше, ніж усвідомлювали. Зрештою, англійське слово на позначення родини — family, — як я дізнався згодом, походить від латинської назви раба — familiaris.
Курорт на озері Блек-Понд мав вигляд півмісяця відпочинкових будиночків навколо ковбані, яку, треба думати, живили підземні джерела, бо навіть такого спекотного літа, як тоді, вона не мілішала. Над озером виспівував жаб’ячий хор, довкола водилися змії. Були, щоправда, чемні й трималися найдальшого кінця водойми. Хіба що вряди-годи їх можна було побачити по той бік буруватої скелі, від якої хтось натягнув до іншого краю мотузку, позначивши межі, за які дітям не можна було заходити.
Ми прибули пополудні в суботу й одразу взялися заносити коробки та валізи з харчами на веранду нашої половини будиночка. Батько — високий, дуже худий, майже шкіра та кістки — зняв капелюха й поклав його на блискучий чорний капот машини, а тоді заходився носити найважчі валізи.