— Продався англійцям!
Батько відповів не відразу:
— По-моєму, він добре говорив. Тільки не все я розчув. Акцент… — співчутливо зазначив він, неначе британський акцент — то ще один утиск і неповага, який доводиться терпіти нашим героїчним емігрантам.
Ада просто сиділа похмуро. Коли ми підвезли Круків додому, вона попрощалася, ледь кивнувши.
— Бувай, — сказав Алекс.
Рано-вранці наступного дня, коли сини пішли до школи, в помешканні Ади задзвонив дзвоник. Вона відчинила: на порозі стояв Антон. На ньому був той самий зелений піджак. В одній руці він мав букет ротиків, а у другій — потріпану шкіряну валізу.
Вона затулила лице рукою і відсахнулася.
— Можна зайти?
— Авжеж, заходь, — сказала вона, провела його кухнею до вітальні, де на стінах облуплювалася фарба.
Антон, здасться, не помічав вад квартири. Він не зводив погляду з Ади. Тепер здригалася вона.
— Ну, гаразд, — сказав він. — Це, мабуть, незручно, то не будемо. Я знаю, щó ти й усі подумали про мою лекцію. Нехай. Я що сказав, те сказав, і минуло. І я чув про Льва. Співчуваю. Я, правду кажучи, був про нього кращої думки. Війна змінює людину, й еміграція — теж. От і мене змінила. Запродався британцям. Так люди кажуть. Не найгірші, кому можна запродатися, головне — чека не загубити. У культурі в них стільки гарного. Чудового. А що вони практично нічого не знають про нашу культуру, то я часто ловлю себе на тому, що цим користуюся…
Тепер вони сиділи на дивані.
Він роззирався.
— Хто картини малював?
— Мій син Алекс.
— Непогано, Адо. Ніколи не знаєш наперед, ким людина стане.
Риси його обличчя були тонкі та дрібні, й вона бачила, як Антон зі шкіри пнеться, силкуючись поводитися так, аби їй було затишно, — наче то вона у нього в гостях. Скільки сивини на його скронях! Востаннє вона бачила його палким юнаком, сповненим фантазій про літературу. Чому ж їй так страшно?
Немовби читаючи її думки, Антон мовив:
— Не бійся. Я сьогодні зранку про Волта Вітмена вже не розповідатиму, навіть про Емілі Дікінсон не буду.
Ада насилу змусила себе кивнути. Чому її паралізувало?
— Адо, я маю дещо тобі сказати. Зовсім божевільне. Ти не зобов’язана відповідати. Подумай, скільки треба, подумай. Я у Нью-Йорку на кілька днів, до старих друзів у гості ходитиму, щось говоритиму в різних товариствах — де від мене всі не сахатимуться.
Ада, яка й далі була вдягнена в червоний вовняний халат і взута в червоні капці, не мала навіть косметики на обличчі. Урешті вона змогла промовити:
— Що ж це таке, Антоне?
— Цей голос не змінився. Значно менше змінився, ніж тобі здається. Ми не могли повернутися додому — це правда. Та життя після війни не було нестерпно жахливе. Я маю гідну роботу в технічному коледжі. Місто негарне, студенти — не Ейнштейни, та влітку я вирушаю в похід до Озерного краю і працюю в читальні бібліотеки Британського музею… Ну, і власне, Адо, — мовив він, нервово смикаючи краватку. — Я хочу, щоби ти повернулася зі мною до Англії. Я довго чекав, не наважувався спитати, бо… ну, через багато речей, але зараз усе готово, і я живу відносно стабільно, і, сподіваюся, тобі сподобається.
Ада здригнулася: такого вона не очікувала.
Знову запала довга тиша, і вона промовила:
— Поети формулюють думку, збирають слова… Це — інше…
Антон дивився на килим. Потому підсмикнув холоші, поклав руки собі на коліна і нахилився вперед.
— Звичайно. Та ось чого я прошу. Я тобі залишу дещо.
Він узяв валізу, розстебнув її й вийняв щось схоже на книжку в м’якій обкладинці.
— Журнал. Тут моє оповідання. Я хочу, щоби ти його прочитала. А потому на тому тижні впустила мене до хати.
Ада похитала головою.
— Те, що ти написав у журналі?
— Я знаю, як це — жити на шпальті. Ніхто не бачить твого обличчя. Ти почуваєш правоту. Самовпевненість. Усе-таки прочитай.
Антон підвівся.
Ада провела його до дверей.
— Бувай, — лагідно сказав він, простягнувши руку. — Було дуже славно. Чекатиму на наступну зустріч.
Ада похитала головою. Тоді поцілувала його у щоку.
Коли Антон пішов, вона подивилася на кухонний годинник. Вона ще навіть не зібралася на роботу. Тепер Ада працювала майже безперервно, у дві зміни: виходила о десятій і поверталася пізно.
Того дня робота рухалася повільно. У березні людський апетит був найслабший. Кілька разів протягом дня вона поверталася думками до Антона і хитала головою. Такий оце світ — усе просто відбувається.