— У Відні неспокійно, — кинув чоловік.
Ада здригнулася. Неспокійно у Відні. Тільки таких новин їй бракувало. Канікули, в неї канікули. На канікулах забуваються. Усе на світі забувають.
— Мене це не дивує, — сухо відказав батько.
Здається, він теж хотів тимчасово відмежуватися від світу. Як добре. Ліпше тиша, ніж порожні балачки.
— Збирайтеся! — плеснула в долоні мати.
Родина зібралась, утворивши єдину лаву. Навіть маленький Орест стримувався, та в якийсь момент терпець йому урвався й він фальцетом вигукнув:
— Мамо, а як ти думаєш, чому в мене очі жовкнуть — і що робити?
Усі стояли, вдихаючи запах парфумів і мила, слухаючи море та птахів, дивлячись, як метелики п’ють нектар за відчиненими дверима, — а несамовитий художник шмагав полотно пензлем.
Невдовзі митець, котрий за час роботи наче постаршав на десять років, махнув усім рукою, закликавши подивитися, що вийшло. Він увійшов у кураж і, поки родина милувалася портретом, прихилився до піаніно, впершись рукою в бік, і мовчав.
Ада замислилася, наскільки більшими за неї виглядають батьки, наскільки вони на картині красивіші та довершеніші за неї. Не приховуючи огиди, скривилася, побачивши власне обличчя: біляве волосся, зелені мигдалеві очі, посаджені так широко, що високі вилиці здаються кінцями бумеранга. А підборіддя таке квадратне, хоч кухоль на нього став. Ну, і ноги та шия — точнісінько як у жирафи. Це все їй дав Бог, і вона розуміла, що треба бути вдячною. На щастя, вона була задоволена собою незалежно від того, як на неї дивився світ. Розвернувшись спиною до художника, чия самовдоволеність її ображала, Ада спитала в матері:
— А тепер можна на пляж?
— Що? Так… Це ж чудово, правда, любий? — сказала пані Бук чоловікові, й вони обоє подивилися на художника, котрому вже кортіло кого-небудь убити.
Відкинувши волосся з чола, автор вичавив зі себе посмішку. «Моє гасло: один ранок — один портрет». Він так вирішив. Якщо вже це приводить його на дачу до лицемірів, то нехай, — він хотів такого життя.
Тим часом задоволене подружжя підняло руки над головами і заплескало в долоні.
У ту саму поїздку на море, на узбережжя, що колись належало легендарним царям і царицям — неймовірним створінням, котрі виявляли кохання одне до одного, даруючи навзаєм гори та села, — доктор Січ, колишній містик і семінарист, узяв Аду на екскурсію до монастиря. До більшості монастирів жінок не пускали, втім, Адин батько був поважний чоловік, і навіть кримські ченці чули про нього. Коли він прибув: у літньому піджаку й у широких білих штанях, тримаючи доньку за руку, — вони відчинили браму навстіж. Той монах, котрий водив їх територією, казав, що він має кількасот років; у це доктор Січ, звісно, не вірив, але тримав сумніви при собі: так він чинив практично з усіма думками, які могли здатися комусь поганими.
Кілька десятиліть опісля Ада пам’ятатиме ікону Благовіщення: аскетично-худий Гавриїл звертається до стривоженої та серйозної Марії, яка сидить на золотому троні, перебираючи пальцями край храмової завіси, що символізує смертну плоть, у яку їй судилось огорнути безсмертний дух свого Сина. Німби навколо голів красиво поблискували, і лазер світла, який цілив у її живіт, проходив крізь голуба й формував щит навколо несотвореного образу, що мав розквітнути в ній. Ада подумала так само про своє зачаття: якась сила проникла в пошрамований живіт матері й зробила її чистою, ясною, обраною.
На відміну від багатьох дівчат-католичок, котрі проходять через період, коли уявляють, як вони стануть черницями, Ада відчула, що їй безмежно цікаві та привабливі зображення прекрасної Магдалини…
До батька почали ходити поважні люди. Ада розуміла, що вони дуже поважні, бо її не кликали чаювати разом із ними. Вона спостерігала за парадом огрядних людей у білих льняних костюмах. Стиснуті губи відвідувачів витягалися, нагадуючи носик поливалки, з якою садівник доглядав фаленопсиси. Вони говорили про політику, — Ада це розуміла. Чула прізвища «Винко», «Петля» і «Сталін», — портрет останнього висів у їхній школі на кожній стіні. То були імена, можливо, для історичних книжок, але аж ніяк не для віталень. Ні, це її зовсім не тішило.
Опиняючись поза колом дорослих турбот, Ада зверталася до книжок. Того літа вона виросла від Пеппі Довгапанчохи до Сельми Ляґерльоф. Сонце хилилося до вечора, а вона лежала впоперек лозової кушетки на веранді, поринувши з головою в «Сагу про Єсту Берлінґа».
Вакації промайнули швидко. Їдучи на вокзал у фургоні, запряженому кіньми, сидячи поруч із мамою навпроти гомінливих братиків і сестричок, Ада слухала, як колеса читають брайлівське письмо дороги, й дивилася на довгоногих журавлів, які бігали між високих сухих трав. Єдиним рухом повітря тієї пори для неї був материн подих на шиї. Ада їла бутерброд зі сиром і переможно дивилася навколо. Це її країна: хоч куди поїдь — усюди вона вдома!