Фургон тягли два мляві ваговози. За повіддям сидів, стежачи за вибоїнами, чоловік із довгим сивим волоссям і з бородою до пояса, наче зробленою зі залізного дроту.
Циган зі старого міста. Так вона собі уявляла. Візник попльовував і сміявся без причини. Суддя, сидячи біля нього, витяг жувальний тютюн — і обидва насолоджувалися його гіркотою.
Доктор Січ запитав його, звідки він.
— О, ви такого місця не знаєте, — відмахнувся чоловік.
Ада відщипнула шматочок хліба і кинула у струмок.
— Правда?
— Правда. Я зі Сходу. Мій батько був король.
Суддя тихо розсміявся.
Візник додав крізь зуби:
— Тепер, мабуть, мені бути королем: батько, певно, вже помер… А ти хто? — спитав він Аду.
— Просто жирафочка, — сказав доктор Січ.
— Слухай, жирафочко, ти знаєш, що саме тут святий Андрій пішов на небеса за Спасителем?
— А хто це — святий Андрій?
— О, то це правда?
— Що?
— Що вода світу випаровується. Невдовзі всі океани пересохнуть.
— Чому ви це кажете? — спитав доктор Січ.
— Бо люди про все забувають. На роботі людей бачу — всі все забувають…
— А до чого тут океани?
— Усе, що було, записано на воді. Вода — це світова пам’ять. Ви коли-небудь думали про щось таке, чого ніколи не бачили?
Доктор кивнув.
— Це все тому, що вам у вухо потрапила якась крапля води. Та коли люди починають забувати — це означає, що води меншає.
— А все-таки, хто такий святий Андрій? — не відступалась Ада.
— Перший апостол твого Спасителя Ісуса Христа.
— А чому ви кажете, що він мій Спаситель? Чого всі мені намагаються віру накинути? — спитала дівчинка.
— Я молюсь Аллахові, — задумливо відповів візник.
— Ви з батьком посварилися? — спитав доктор Січ.
— Ні. Я просто хотів мандрувати, Божий світ побачити.
— Як ви живете?
— Усюди, де буваю, зустрічаю тих, хто знає мого батька, — просто відказав візник. — Вони допомагають мені. Якщо треба. Це не часто буває. Родина. Чингісхан, розумієте?
— А, ханський рід.
— Так кажуть. Сам я не надто цим переймаюся.
— Чи можу я щось для вас зробити?
Старий озирнувся на Адиного батька. Візникове око сльозилося.
— Ви здивуєтеся, скільки знає старий візник. Ось, наприклад, бачите той будинок? — він указав батогом на ветху споруду з чорного каменю на пагорбі над шляхом.
За будинком сонце вигравало призахідною жаркою барвою.
— То — мого двоюрідного брата. Мій батько його виховав. Батька любили — а любов має велику силу.
Ада відчула, як вдихнули легені хмар. То був один із таких моментів, коли ти у своєму житті наче на сцені й за тобою стежать сотні пар очей.
Візник подивився на Аду і сказав:
— Пам’ятай, жирафо: у світі є люди, котрі допоможуть тобі у біді, лише треба знати, де їх знайти, і знати, як висловити те, що на душі.
— З цим будинком одна історія пов’язана, — продовжив він. — Хочете послухати?
Ада кивнула.
На вокзалі батько щедро винагородив візника.
Сидячи на іншому кінці платформи, Ада помітила ту саму руду жінку.
2
Опісля Чорного моря вона вже не бачила. Наступними роками батько дедалі глибше поринав у роботу.
Вона зрозуміла, що не все гаразд, коли наступного літа, замість того, щоби поїхати на літо до діда в село Ласки, залишилась удома в місті.
— У селі нічого їсти, — пояснила мати.
Того року вони й самі недоїдали, хоча діти на таке не надто звертали уваги. Втім, Ада помітила, що батьки дуже посерйознішали, а час від часу краєм вуха чула їхні розмови про похорони та про голод. Здавалося, щось недобре ще далеко, проте вже наближається…
Та міське життя до війни мало чимало своїх невеликих принад. Воскресіння на річці Пам'ять було тисячолітнім містом і знало, чим розважити своїх мешканців: кінець літа передував буянню осінніх барв. Ада заскучила за Славою, та невдовзі почались уроки музики, потому балет — і тут її жираф'ячі ноги виявилися справжнім скарбом.
Після школи на прогулянці в парку Ада збирала каштани, щоби куховарка їх спекла, а ввечері на неї чекали вдома веселі забави з братами та сестрами. Віктор вигадував чудові ігри — саме він придумав «таємну поліцію», яку додали до репертуару більш традиційних занять на зразок ловіння зубами яблук у тазику з водою чи гри «причепи хвіст комісарові»[8].
8
Антон, який у цьому тексті змішує українські й американські реалії, має на увазі гру на кшталт традиційної американської, де треба зі зав’язаними очима причепити хвіст до зображення ослика.