Ада дивилася йому в очі, які горіли фанатичним блиском. Антон здавався їй спасителем. Але щоразу, коли вона підсувалася занадто близько, він відсувався, неначе боячись її тіла.
Її тіло… Жодний міф не переповість, як змінюється дівоче тіло. Ада годинами роздивлялася себе оголену з материним срібним дзеркальцем, немов так могла би передбачити, як зреагують чоловіки на те, що її груди збільшаться ще на кілька сантиметрів. Поки що кожен міліметр був золотий. Хоча бували дні, коли Адріана хотіла б, аби ніхто не озирався на неї на вулиці, загалом їй подобалося поширювати повільне магнітне поле. Певний час вона сама була зачарована власним виглядом і не могла ні на чому зосередитися, коли опинялася біля дзеркала.
Якби тільки її батько не так багато працював! Він повертався додому значно пізніше, ніж за містечком на лезі бритви між Європою та Росією сідало сонце. «Ми європейці», — часто казав він за столом, на що всі кивали, не обов’язково вповні сприймаючи запал його слів. «Ось Париж — це місто так місто», — казав він Аді. Від нього вона дізналася про Відень і Лондон, про Рим і Єрусалим, про Нью-Делі та Нью-Йорк. Великі міста світу в її уяві були чимось на кшталт клубу — й Ада уявляла, як переїздить із одного в інше: сьогодні відвідує Букінгемський палац, завтра — Собор святого Петра. Їй подобалося, коли батько вечеряв удома, — майже щодня виглядала його біля вікна. Коли він повертався, Ада кидалася йому на шию, обсипаючи поцілунками.
— Бачу, опера зробила на тебе враження, — з удаваним докором казав він їй.
І він пояснив їй, що для дорослих життя — це як суцільна школа.
— А як же тобі уроки робити, якщо ти майже вдома не буваєш? — запитувала донька.
Виявилося, що наступний урок стане уроком насильства. Усе почалося в одну ніч — хоча хмари збирались уже не один рік. На вулицях лунала стрілянина, в небі гули літаки, наче жахливі птахи, скидаючи яйця-бомби. Одного дня її брат Віктор, який навчався в гімназії, не прийшов додому. Мати, котра працювала у звичайній школі, оббігала ціле місто, намагаючись дізнатися, де її син. І солдати, і партизани поповнювали свої лави, викрадаючи людей. Після марних пошуків їй довелося повернутися на роботу, хоч останнім часом вона і нездужала.
Інколи діти під час повітряних атак опинялися самі вдома. Ада сиділа разом із молодшими в шафі й співала, щоби заглушити вибухи, — якусь дурненьку пісеньку про діряве відро. Надворі свистіли бомби. Орест смоктав два пальці. Галя розмовляла з батьковим капелюхом. Ада дивилася на велику різдвяну листівку з величезним замком на двадцять п’ять вікон над ставом, де каталася на ковзанах весела родина. По другий бік вулиці вибухнула дзвіниця, каміння полетіло у вікна. Звідки взялося це зло у світі? У чому корінь їхнього страждання? Ада намагалася прогнати сльози шкодою: відчиняла всі вікна, починаючи з першого грудня. А літаки не відлітали. Скільки це триватиме? Вони хіба не розуміють, що це всього-на-всього вона? Чому скидають бомби на мене? — гадала Ада. А з тими, хто посилав ці літаки, бодай що-небудь сталося? Вона витерла ніс тильним боком долоні. Коли ж повернеться мати? Усі сили світу об’єдналися проти Ади, і вона облизувала зелений льодяник.
Майже на всі її питання була відповідь. Колись Антон пояснював, що цю ситуацію можна розглянути в кількох площинах: в історичній, моральній і духовній. Історичні питання пов’язані з владою, з крадіжкою ресурсів і з підкоренням населення. Моральна площина залежить від наслідків дій окремих людей, із тим, як до людини ставилися та як вона ставиться до інших. Ну, а духовну сферу пов’язано зі стосунками з Богом. Випадковостей не буває, наполягав він. Кожну волосину полічено!
Проте його певність не заспокоювала Адиних страхів.
3
Невдовзі після того, як почалася війна, доктор Ірина Бук розіслала дітей із міста до різних родичів у село. Адина мати вважала, що так дітей буде віддалено від лінії фронту. На той час, одначе, фронт пересунувся — й війна точилася вже в іншому місці.
Ада поїхала до тітки — сухорлявої, вузлуватої жінки, чиє обличчя було пооране та поморщене, мовби ядро горіха. Материна сестра мешкала в хаті з двох кімнат під солом’яним дахом і без електрики на краю села, що мало близько двох десятків будинків, оточених полями та фермами. Тітчині вікна були малі, а двері не замикалися. Холодними ночами кози та кури ночували в хаті, нервуючи двох тітчиних безпородних собак, які ганялися за птицею, доки господині набридало й вона забирала псів у ліжко, де спали і вона, і племінниця. «Місця повно», — запевняла вона Аду, яка часто, прокидаючись, виявляла, що обіймає за чорну шию Бровка.